От і поховала я свою донечку. Усі сумні, в чорному, плачуть… А я тільки стою і дивлюся на свою кровиночку. Востаннє.
Не повинно було так статися: вона молода ще, жити й жити! Але від долі, кажуть, не втечеш…
Люди, які вже втомилися мене втішати, почали розходитись після поминального обіду. Підходили, співчували, просили триматися і жити далі.
Та половини з того я не чула. Уже ні сліз не було, ні бажання жити, нічого. Офіціанти ходили собі туди-сюди, прибирали зі столу, говорили про свої якісь справи. А я картала себе, що не захистила єдину дитину, не вберегла її від біди.
Вона в мене була дуже розумною дівчиною. Вчилася постійно, в книжках днями сиділа. Ми тільки дивувалися: в кого ж вона така завзята пішла?
Лишатися в маленькому містечку доня не захотіла, поїхала кращої долі в столицю шукати.
– Там же гроші мамо, там життя! – одно казала вона мені. Як же шкода, що я її тоді не зупинила.
Але у великому місті їй було добре. Спочатку роботу знайшла, потім ще якийсь підробіток, і ще… Назбирала грошей та й відкрила свій бізнес. Не пішло, втратила всі гроші. І що ви думаєте, уже через 4 місяці почала все спочатку! Одно пробувала й пробувала, отакою була моя золота дівчинка.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Просила я її, щоб вона відпочивала частіше, додому їздила, за кордон десь. А вона тільки відмахувалася від мене. Мовляв, ще купа часу. А поки є молодість та сила – треба працювати. Так її, бідненьку, і здолав на роботі інсульт. Не витримало серце всього того, що вона на себе звалила…
– Людмило Василівно, може, давайте я сьогодні з вами залишуся? – запитав мене хтось зі спини.
То було Лідочка. Шкільна подруга доці моєї. Такі вже вони були близькі, як сестри! От тільки і з нею Рита спілкуватися перестала. Не було коли, весь час з’їдала робота.
Я подякувала їй за пропозицію і вона повела мене додому.
– Не знаю, чи треба вам те казати… Але мені кілька днів тому Рита якраз дзвонила. Казала, що годі вже з неї турбот. Збиралася додому вертатися, будинок тут купити хотіла, – сказала вже вдома Ліда.
А мені аж від серця відлягло: втомилася моя донечка, зморилася, таки хотіла відпочити. От тільки не судилося…
Важко мені тепер приходиться. І розказувати про це важко… Але мушу я вам от що сказати: живіть, поки є час, поки молоді, поки живеться. Бо всі ми думаємо, що Бога за бороду вхопили та вічно тут будемо. Але смерть ніхто ще не пережив. Усіх нас одне і те ж чекає, того треба цінувати кожен момент.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!