У 20 років я стала вдовою — моє сімейне щастя зруйнувала страшна автокатастрофа. В один момент я лишилась без чоловіка і єдиного годувальника, донечка — без батька.
До цього моменту ми всі жили на орендованій квартирі, за яку платив Тарас. Власниця не захотіла йти нам на зустріч і відтермінувати платіж, а в мене просто не було грошей заплатити за черговий місяць, бо я ще сиділа в декреті. Звернутись по допомогу до батьків теж не могла, бо була сиротою і росла в дитячому будинку.
Єдиною надією на прихисток стала свекруха.
– Та хто ти така, щоб до мене йти? Це тобі безкоштовний готель, чи що? – верещала свекруха, коли побачила мене з речами біля дверей.
– Нам хоч на кілька ночей… Я потім за все заплачу, чесне слово! Невже мене не розумієте, у нас же на двох одне горе!
– Як ти смієш мені про горе казати? Я сина втратила єдиного, а ти? Поплачеш сьогодні-завтра і побіжиш іншого мужика шукати. Йди звідси! І оцю забирай, хто знає, з ким ти її нагуляла! – тикнула вона пальцем на мою донечку.
Я хотіла сказати їй щось, але не змогла. Лідія Миколаївна почала викидати наші речі з вікна, довелось бігти за ними, щоб ще й голяка ходити не довелось…
Донечка плакала, я замерзла, сусіди вийшли подивитись на безкоштовний концерт. Одним словом, ми пішли на вокзал.
По дорозі нам почав сигналити якийсь мужик. Спочатку я хотіла послати його до чорта, а потім зрозуміла, що то Вадим — мій однокласник! Він зупинився, побачив нас і навіть не питав нічого. Відвіз до своєї квартири, нагодував і заспокоїв. Кілька років ми в нього жили просто так, як у доброго знайомого. А згодом між нами з’явились романтичні почуття, і через рік ми одружились.
Нарешті я відпустила минуле і почала жити спочатку.
На 20-й день народження моєї донечки до нас завітали гості, яких ми зовсім не чекали. Із букетом півоній та великим іграшковим ведмедиком у дверях стояла Лідія Миколаївна.
– Внученько моя золота, привіт! Яка ж ти вже доросла стала, а яка гарна! Ну гляньте — копія мій Тарасик, — посміхалась колишня моя свекруха, зиркаючи то на мене, то на мого нового чоловіка.
Я просто стояла мовчки. Звісно, я не хотіла її бачити. Та ще й у такий день! Але доньку проти рідні нацьковувати — не мій метод виховання. Я розповідала Маргариті і про рідного тата, і про бабусю. І жодного поганого слова мною про них сказано не було. Усі затихли. Кожен намагався вгадати, що ж буде далі…
– Добрий день. Ви мене вибачте, але хіба ж я внучка? Хіба ж я не “оця десь нагуляна”? – запитала нарешті Маргарита.
Лідія Миколаївна зблідла, кинула речі і побігла на вулицю. А я стояла і думала: “Як же вона травмувала мою дитину, що донька навіть через 17 років згадала її слова?”
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!