Затягло мене життя, як і багатьох наших жінок, на заробітки в Італію.
Там люди звикли на широку ногу жити й ні в чому собі не відмовляти. Тож для кожної старої бабці молодь доглядальницю наймає, аби собі клопоту не мати.
Може б і не пішла я на таку роботу невдячну, та так вже доля склалась.
Чоловік мій, щоб йому нижче пояса зціпило, в гречку все життя скакав. Довго я терпіла все те неподобство, аж поки він мене не кинув… Я ж боялась на розлучення подавати, бо нашій донечці ще навіть 10 років не було, а воно он як все склалося.
Лишилась я сама. Без грошей, без хати, але з дитиною на руках.
З рідних людей в мене тільки бабуся лишилась. Вона мене під своє крило і взяла.
Баба Надя дуже молодою ще була, бо жінки в нашій сім’ї рано народжують, тому і з дитиною мені помагала, і в хазяйстві вправлялась… Та тільки грошей все одно у нас не було. Село селом, а в магазин за щось ходити треба.
Не витримала якось я цих злиднів та й пішла до сусідки поради просити.
– Тамаро Василівно, рятуйте. Бачила, приїжджала ваша Таня недавно. Така гарна стала, хоч картину з неї пиши! Чи вона заміж так добре вийшла, чи працює де, га? Бо я вже не знаю, куди його й діватись з тією дитиною…
– На заробітки їдь, – відповіла одразу сусідка. – Хоч і до Тані моєї. Гроші такі платять, що нам тут і не снились. Але ж і робота така… Старих бабів купати та з ложечки годувати. Як тямиш таке – подзвони їй та вона й розкаже все.
Довго я не думала – так і зробила. Поки документи підготували, поки мене прилаштували… А там час так побіг, що й не помітила я, як донечці стукнуло 25. Це ж скільки років я її не бачила..?
Кинула я роботу на два тижні, аби до рідні в гості приїхати, глянути, як вони без мене живуть. Людоньки, то ж був справжній кошмар!
Мама моя – маленька, худенька стала. Така ж нещасна! Руки ті в мозолях страшних… Вона наче років на 40 постаріла за цей час! І донечка якось так змарніла, наче хворіє на щось.
– А що ж у вас тут відбувається? Чого ви кислі такі? А де одяг новий, де ремонти? Я ж вам щомісяця гроші скидаю! – почала ще з порогу допитуватись я.
– Та якось нам соромно було їх брати… Ти ж там спину не просто так гнула, хотіла життя кращого… То ми й не витрачали нічого, усе своїми силами старались. А всі твої долари в нас у шафі лежать, чесне слово, – виправдовувалась мама, витираючи сльози. – Як тобі не хватить для повного щастя – я ще з пенсії докладу! Тільки не їдь ти більше за ті кордони… Онучка без матері виросла, а я без доньки Богові душу віддам.
Зачепили мене ці слова за живе! Я ж поїхала тоді, бо думала, що всім так простіше буде. Хотіла зробити і матері добре, і донечці… А вони гроші відкладали, щоб я вдома нарешті лишилась.
Ні про які заробітки вже й мови не було. Я зосталась вдома, аби надолужити той час, який на чужині втратила. Це ж поки я чужу тітку доглядала, мати тут плакала щовечора та ті гроші кляті до купи складала! Хіба ж воно так годиться?
І що нас так тягне на ту чужину? Чого ж нам не хватає вдома?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Що треба зробити, аби українці перестали їздити на заробітки?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!