Я на пенсії, вже довгий час живу наодинці. Нещодавно прихворіла, потрібно було багато медикаментів, а ще й біля мене треба було трохи посидіти. Правда, діти не поспішали мені допомагати і не хотіли бути зі мною. Це мене дуже засмутило, оскільки на пенсії я стала нікому не потрібна, хоча і присвятила все своє життя, і сину, і доньці.
Чоловіка не стало, коли діти були зовсім маленькі, мені було дуже важко, оскільки батьки проживали в селі, а я була в місті, де вже налаштоване життя, мала роботу. Однак виховувати й ставити на ноги двох дітей самотужки дійсно дуже важко. Я докладала максимум зусиль, двоє закінчили школу, я їх влаштувала в хороші університети.
Потім вже самостійно знайшли хороші роботи. Ще стосунків я не хотіла, кохала свого чоловіка, хоча його вже і не було поряд. Повністю поринула у роботу й життя своїх дітей. Зараз вони вже дорослі, мають свої сім’ї, народили мені онуків. Я ще довгий час працювала, й завжди допомагала грошима, також з онуками няньчилася. То зі садочка забрати, то на вихідних з ними. 
І спілкувалися ми добре, поки мене нещодавно не поклали в лікарню. Лежала я там 10 днів, донька мене навідала лише один раз, а син — жодного! Я була шокована, а коли виписали з лікарні, то сказали не перевтомлюватися. Син одразу приїхав до мене й привіз мені онуків. Звичайно, мені було дуже складно, до вечора піднявся тиск, і я знов потрапила в лікарню.
Намагалася дітям пояснити, що зараз мені потрібна допомога, догляд, що я не можу ще сидіти з онуками, однак вони одразу переводять тему. Донька проживає з чоловіком в маленькій двокімнатній квартирі, каже, що не має куди мене забрати, в сина проживає матір його дружини. Приїжджати до мене вони не мають змоги, бо працюють.
Мені стало так соромно, що я прожила все життя і не заслужила співчуття від своїх дітей. Як таке могло статися? Як з улюблених дітей вони перетворилися в егоїстів?
Одного дня мене провідала сусідка з першого поверху, вона знала, що я хворію, й принесла мені бульйон. Я так була цим розчулена, розплакалася й все їй розповіла, що не маю на старості на кого покластися. Наступного дня сусідка знову принесла мені свіжих харчів, прибрала трішки на кухні. Їй 37 років, виховує сама доньку-підлітка. Щось приготує на двох, й мені приносить. Я тепер почала віддавати їй половину своєї пенсії, а іншу половину – купляю ліки, оплачую комунальні послуги. Діти тепер телефонують ще рідше, коли дізналися, що за мною доглядають.
От нещодавно прийшов син і почав щось натякати на заповіт, що потрібно б його оформити, бо чужа людина в квартирі крутиться.
Як же прикро мені все це чути. Я ж жила заради дітей, і це було моєю найбільшою помилкою!
Що думаєте з цього приводу?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!