Пів року тому я вирішила повернутися в Україну. От усі розповідають, як закордоном добре, а мені завжди погано було. Ніколи не почувалась в Італії комфортно, все чекала, коли вже додому. Та мусила заробити, молодим і собі на житло.
– Мамо, трохи попрацюєш і матимеш спокій на старість. Хату збудуємо гарну, двоповерхову, жити будемо разом, зможеш з онуками щодня гратися!
Спочатку я думала дітям квартиру купити, а сама мала ремонтувати свою стару хату. Та син переконав, що краще нам всім разом бути. Я й подумала, що вже не молода і мати когось поруч – гарна ідея. Тому й погодилась. Петро обіцяв, що зробить мені окремий вхід, кімнату й велику власну кухню. Я висилала їм усі зароблені гроші і щиро вірила, що зроблять все, як треба. І щойно син вислав фото готового будинку з ремонтом і усіма зручностями – я вирішила повертатись.Та вочевидь такого ніхто не чекав.
– А що ви вже не поїдете?
– А нащо? Будинок готовий, хочеться трохи пожити для себе.
Перше, що мене здивувало, що син не зробив мені окремий вхід і власну кухню.
– Мамо, розумієш, це дуже дорого. Будівельні матеріали дуже подорожчали.
– Але ж я висилала вам гроші.
– Нам однаково ледь вистачало.
Я змирилась, хоча й кімната моя мені не подобалась. Малесенька конура, навіть власну вбиральню син мені не зробив. Та я вже не скаржилась. Це було не найгірше. Значно неприємнішим було ставлення невістки до мене. Вона постійно нагадувала, що я в будинку не головна, а навіть зайва. Щойно я йшла на кухню щось готувати – Таня прибігала, дивилась, які я каструлі беру, що роблю. Могла з рук щось вихопити.
– Цю пательню не чіпайте! Ви не вмієте нею користуватись. І з плиткою обережно, вона скляна.
– Послухай, – врешті не витримала я. – Хіба не за мої гроші ви це все купили? Це все моє, і я буду користуватись усім, як хочу.
На якийсь час невістка заспокоїлась. Та кілька місяців тому все змінилося. Син пішов на війну і, вочевидь, Таня вирішила мене вижити з хати. Ми сварилися мало не щодня, вона й онуків проти мене налаштувала.
А нещодавно, я вирішила зробити порядок біля хати, всілякі квіти висаджувала. І тут виявилось, що я випадково з бур’яном вирвала рослину, котру висадила невістка. Та навколо неї все заросло і я й гадки не мала, що там щось є. Таня вилетіла розлючена.
– Нащо ви туди полізли?
– Хочу, щоб гарно було, все ж заросло.
– Всюди ви пхайтеся. Не сиділось в Італії. Вам всього 65 років, могли ще працювати.
– Знаєш що, мені вже все це набридло. Ви побудувались за мої гроші та на моїй землі. Це мій будинок і ти будеш жити за моїми правилами, або забирайся геть.
Таня подзвонила синові й сказала, що я її вигнала. Зібрала речі й пішла геть. Петро зателефонував ображений.
– Мамо, я тут на війні! А ти що робиш? Мою дружину з дітьми виганяєш надвір?
– Я навіть виправдовуватись не збираюсь. Як ти дозволяєш дружині так до мами рідної ставитись, ще й оббріхувати, то й справді, краще живіть окремо. А як я помру – отримаєте хату.
Тепер я не знаю, як бути. Неприємно страшно. Але що я мала зробити? Як вчинити?