Свого часу я закінчив історичний факультет, навіть магістратуру і досить непогано навчався. Та життя так склалося, що далі я за професією не працював. Друг вмовив мене в його бізнес піти, помічником. Згодом я став директором, адже він поїхав за кордон.
Я мав все необхідне, самотужки винаймав житло, купив гарну автівку. З особистим не дуже складалося, та я через це і не переймався. Гуляв собі, розважався, відпочивав з друзями. Лишень раз мав серйозні стосунки, кілька років жив з дівчиною. Та все тиснула на мене, хотіла серйозних стосунків, дітей, і зовсім не чула, що я не готовий.
– Чи тобі так погано, можемо подорожувати, розважатися. Нащо все псувати?
– А далі що? Ти знайдеш іншу?
Врешті вона мене покинула. Було неприємно, адже взаємини гарні складалися, та й це вона зробила перши крок. А вже за пів року вийшла за іншого й відразу завагітніла. Вочевидь, зовсім не любила. Та я жив собі далі, витрачав чималі гроші на свої захоплення, взимку займався лижним спортом, влітку – летів на океан, катався на хвилях.
Та все змінилось вмить, коли почалась війна. Першим ударом стало те, що мій друг, на котрого я працював, вирішив продати компанію та виїхати в США. Я залишився без роботи. А вже через пів року сидів вдома увесь час, аби не попастися на вулиці військкомам. Не думайте, я люблю нашу країну, та йти на війну просто не можу. У мене дуже слабке здоров’я, я там від якогось грипу помру, а не від ворожої кулі.
Мені довелось переїхати до батьків, адже грошей на оренду вже не мав. Цілком змінив спосіб життя, вже навіть на пиво з друзями не ходив. Почалась така депресія. А тоді якось почав в мережі переписуватися з колишньою одногрупницею. І вона раптом спитала:
– Чого ти викладати не підеш? В школу чи в інститут. Історію всюди вивчають, ще й бронь матимеш.
Я подумав, що це справді гарна ідея. Та виявилося, що все не так просто. Чоловіків, які б радо використали таку можливість було чимало. Довелося заплатити солідні гроші за місце в університеті. До школи йти я не хотів, з дітьми важко возитися.
І ось нарешті я став викладачем. В колективі наче не погано прийняли. Працювати зі студентами було цікаво, особливо враховуючи те, що там чимало гарних дівчат. Та згодом я став помічати, що інші викладачі на мене косяться, а тоді почув випадково, як мене обговорюють.
– От сором! Прийшов, щоб не служити. Ніколи б так нормальний чоловік не зробив!
– Бо нормальні самі в перші дня на фронт пішли!
Мені так неприємно стало. Я ж працюю за ці копійки, в мене зарплата 7 тисяч гривень, хіба це гроші? Невже всі мають служити? Як люди не розуміють, що не всім це дано? Може я тут корисніший буду, ще податки сплачуватиму.
Та після цього всього сталася ще одна подія. Йшов я якось з роботи додому, зустрів друга дитинства Михайла, у формі, але без руки.
– Що ж сталося?
– Сталася війна. Але нічого загоїлось і буду повертатись. Хлопцям треба допомагати! А ти чим займаєшся?
– Я зараз в університеті працюю.
– От не треба казати, що ти викладати за покликом пішов! Хотів від армії відкосити! І не соромно?
Я стояв і не знав, що казати. Як можна з людиною так спілкуватися, що за наглість? От скажіть, невже це правильно. І як мені реагувати на такі випади у свій бік?