Бабуся залишила мені квартиру, однак батьки сказали, що спочатку потрібно заслужити жити в ній. Втомилась постійно в усьому догоджати, прогинатись під них, випрошувати навіть базові речі. Тому я припинила спілкування з батьками, а вони не розуміють чому.
З самого дитинства мені вбивали в голову, що нічого просто так не дається в житті. Все потрібно здобувати важкою працею, і неважливо що це: просто цукерка чи телефон. Я мала слухатись, виконувати всі доручення, не мати власної думки, не сперечатись, гарно вчитись. Якщо щось було не виконано – покарання не змушувало себе довго чекати.
Батьки жодного разу мене не похвалили. Виграла змагання? Це лише районна олімпіада. Отримала “відмінно”? Донька сусідки з сусідньої квартири теж. Будь-які мої досягнення батьки прирівнювали до нуля. Таким чином вони мотивували робити ще більше і краще. Але тактика не спрацювала.
Єдиною хто мене любив просто так і по-справжньому була бабуся.
– Вони намагаються зробити краще для тебе, – виправдовувала поведінку батьків вона.
Я повинна була заслужити святковий торт на день народження, похід на екскурсію, одяг. Якщо щось діставалось просто так – почуття провини не можна було позбутись. І все через виховання батьків.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Бабуся померла, коли я навчалась в одинадцятому класі. Заповіт вона не встигла написати, але всі знали, кому залишиться квартира. Оскільки я навчалась в іншому місті, жити в ній було фізично неможливо.
Після закінчення універу я повернулась в рідне місто. Жити з батьками не хотілось, тому вирішила переїхати в бабусину квартиру. Але мама втрутилась.
– Це мій спадок, квартиру на тебе ніхто не переписував. Хочеш в ній жити – заслужи це.
За роки навчання я зрозуміла їх тактику, змогла підняти самооцінку. Хлопець навіть водив мене до психолога. Тому після такої заяви я відмовилась. Знайшла роботу, зібрала речі і з’їхала на орендовану квартиру.
– Нічого, скоро повернешся до нас і благатимеш, щоб ми тебе прийняли, – прокоментував мій переїзд тато.
Минуло вже 10 років. За цей час я встигла розлучитись, залишитись сама з дитиною без роботи та вдруге вийти заміж. Але жодного разу не звернулась до батьків за допомогою. Навіть, коли не було грошей, щоб хліба купити, я зайняла у чужих людей гроші та знайшла де заробити, щоб віддати борг. Жодного разу не замислилась, щоб повернутись до батьків.
Якби свекруха не переконала, я їх на своє весілля не запрошувала. Вони не подарували не копійки, розкритикували мою сукню, меню, заклад. Я не один рік працювала з психологом, щоб привести свою психіку після таких от висловлювань батьків.
– Я вже пошкодувала, що змусила тебе запросити батьків на весілля,- сказала свекруха після свята.
Мама і тато постійно дивуються, чому я не хочу спілкуватись з ними. Якось подзвонили мені.
– Чому ти нам не телефонуєш, не даєш спілкуватись з онучками? Що сталось, – обурювалась мама.
– Не заслужили, – повернула батькам їх фразу.
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!