Усі в нашому селі знають, що мій молодший брат Ілля зараз живе і працює в Німеччині. Зростали ми разом у селі, важко і багато працювали. Пам’ятаю, як влітку після школи йшли на город і до пізнього вечора там сапали картоплю. Та інакше не могли, батьки мали багато землі, овочі на ринку продавали.
Після школи я вивчилась на швачку, а тоді повернулась в рідне село, мала там хлопця і мріяла за нього вийти. Ми поселились у батьків, я продовжувала допомагати їм по господарству.
Ілля ж був хлопцем дуже розумним. Віл легко вступив на інженерний факультет університету. А на третьому курсі йому запропонували поїхати на рік в Німеччину, за програмою обміну студентами. Звичайно, брат погодився. Йому так сподобалось за кодоном, що згодом відмовився повертатися. Тим паче йому вже й роботу запропонували.
Відтоді минуло шістнадцять років. Ілля одружився з німкенею. Повертатись додому не збирається, та й взагалі приїжджати чомусь не хоче. Свою європейську дружину навіть не познайомив з ненькою. Я все розумію, вони багато працюють, але ж і рідних забувати не можна. До слова дітей і брата немає. Він вважає, що до сорока років про них і думати не слід. Ще й досі каже, що я дарма вирішила народити у 22.
Нещодавно, помер наш тато. Ми з чоловіком організували похорони. Я відразу зателефонувала братові:
– Приїжджай, тата не стало!
– І чим я вже допоможу? Просто на цвинтар і потім піти зможу.
Він так і не приїхав. Мамі лише зателефонував. Їй в селі всі кажуть:
– От, ваш син в Німеччині, мабуть, допомагає! – А ненька лише мовчить, соромиться зізнатися, що допомоги немає.
А нещодавно матуся захворіла. Її відправили в лікарню в обласний центр. Я поїхала спочатку за нею, та далі мусила повернутися, адже вдома діти самі, худоба голодна. Чоловіка пів року тому на фронт забрали. Зібравшись із силами, я зателефонувала Іллі:
– Приїжджай, мені твоя поміч потрібна, мама в лікарні.
– Слухай, там є медики, вони все зроблять. А взагалі, я тобі раджу відправити маму в будинок для літніх людей. Тут всі так роблять і нічого страшного.
– Як так? Двоє дітей здорових, а маму немає кому доглядати.
– Ну тоді ти подбай, все ж живеш в її хаті.
Після цих слів я зрозуміла, більше говорити із братом не хочу. Невже такі цінності тепер в нього? Оце європейське ставлення до батьків?
Порадьте, варто ще поговорити з братом чи сенсу в цьому немає?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!