Не звикла ділитися з чужими людьми деталями особистого життя, але ця ситуація змусила мене замислитися над тим, як далі жити… Потребую поради.
Кілька років тому я пережила страшне горе – помер мій коханий чоловік Василь. На згадку про нього мені залишився лише син.
Годі передати, через що мені довелося пройти, щоб продовжити жити далі. Думала, що більше ніколи не зможу нікого покохати.
Але Бог приготував для мене сюрприз. Я зустріла Павла. Чудового, доброго, ніжного чоловіка, який зміг подарувати свою любов не тільки мені, але й моєму синочку. Іванко дуже швидко прикипів до мого кавалера. Як тільки ми одружилися – почав називати його татом.
Воно й недивно! Коли Василько помер, малому заледве виповнилося 2 роки. Очевидно, що він його майже не пам’ятає.
Життя нагадувало казку: коханий чоловік, синочок… Потім я дізналася, що ношу під серцем дитину. Дівчинка народилася здоровою і дуже красивою.
Ми назвали її Світланкою. Іван дуже радів, що тепер у нього є молодша сестричка, про яку він зможе дбати, яку зможе захищати.
Спершу все було ідеально, а потім мого чоловіка ніби підмінили. Він дуже охолов до сина, а потім і зовсім перестав його помічати. Для нього існувала лише Світланка і я.
Мені це зовсім не подобалося, та я нічого не могла вдіяти. Намагалася приділяти хлопчику більше увагу, щоб він не почував себе самотнім.
Нещодавно чоловік утнув таке, після чого я пообіцяла собі – більше не терпітиму таке ставлення до себе та Іванка ні хвилини…
Ми святкували перший рік донечки в ресторані. Павло добряче хильнув і вирішив виголосити тост:
– Це перше велике свято у нашій сім’ї! Моя єдина дитина святкує свій перший рік! Вип’ємо за це…
– Як це єдина? А Іванко? – здивовано спитав мій батько.
– А він мені не син! Це ні для кого не секрет! Якби я не кохав його матір, то давно би вже викинув малого на вулицю. Це йому ще пощастило… Як тільки Івану виповниться 18 – нехай котиться на всі 4 сторони.
– Ти що збожеволів? – тихо спитала я, намагаючись всадити його в крісло.
– А ти взагалі мовчи! Подякуй, що я тебе з таким “приданим” заміж взяв…
Я зірвалася на рівні ноги і вийшла із залу. Поки збиралася, викликала собі таксі.
До мене підходили родичі, які намагалися виправдати Павла, мовляв, не сприймай так близько до серця, він ж просто п’яний, але я знаю точно: що в тверезого на умі – те в п’яного на язику.
Зібрала дітей, взяла свої речі – тепер живу в батьків. На днях мені зателефонувала мама покійного Василя. Сказала, що вони з чоловіком переїжджають до заміського будинку – тому їхня квартира в моєму розпорядженні.
Що Павло? Схоже, він навіть не зрозумів, що відбулося на тому святкуванні.
Він, звісно, телефонував, приходив, вибачався сотню разів, але я більше не вірю жодному його слову.
Що тепер робити не знаю….