– Переселенка на Балі? Це ж круто! – Коли у твій будинок влучили, а колишній в ЗСУ – то не дуже

2022 рік став для мене надзвичайно важким. В січні я розлучилась з чоловіком Максимом. Не клеїлось в нас вже давно, кілька місяців не жили разом, а тоді вирішили – новий рік, нове життя і все таке.

Нашому синові тоді було всього чотири рочки. Тож Макс без питань залишив нам квартиру і пішов. Якось я не думала, що буде так важко. Минуло кілька тижнів і я вже шкодувала. Сестра бачила, як мені важко і запропонувала:

  – Слухай, тобі треба відпочити, змінити місце.

 – І як це зробити? Ще й взимку з малою дитиною.

 – А їдьмо зі мною на Балі.

 – Ти що, звідки я гроші візьму?

 – Дивись, я й так мала брати із собою няню. Їдь ти замість неї, допоможеш мені з дитиною, Мія спокійна, ти ж знаєш, мороки не багато.

Річ у тім, що сестра моя Аліна дуже вдало вийшла заміж. Її Павло – багатій, директор міжнародної компанії. Кілька разів на рік відправляє дружину на відпочинок, вона купається в розкошах. Тому легко може оплатити зайве місце.

На початку лютого ми поїхали. І все було чудово, якби не дощі. Але зміна місця все ж пішла мені на користь. 

З колишнім я спілкувалась по вайберу, щодня телефонувала, аби показати йому сина. 

А одного дня мені прийшло від нього повідомлення “У нас війна почалась! Не їдьте назад!”

Я не могла в це повірити. Згодом почала читати новини. Наше рідне місто Ірпінь обстрілювали. Згодом Максим зізнався.

 – Я йду в тероборону. Нашої квартири більше нема. Хочу, щоб ти знала, я люблю вас обох і думаю – ми помилились.

Я не знала, як реагувати. Врешті він вмовив нас не повертатися додому. Нам поталанило – візова політика в Індонезії дуже проста. Легко оформити туристичну візу на 180 днів всього за 50 доларів, а за $1600 можна взагалі отримати посвідку на проживання.

Пошепки

Місця на Балі справді райські. Наприклад, пляжі у селищі Джимбаран вражають чистим піском та спокійним океаном, наче з картинки. А щовечора місцеві ресторани виносять просто на пляжі столики. Там можна поласувати місцевими делікатесами. Потішить величезний вибір морепродуктів. Усі ці дивовижні краєвиди тоді в лютому допомогли нам втриматись і не піддатися депресії. Хоча не читати новини з України було неможливо, повірте!

Згодом ми переїхали з готелю. Сестра винайняла затишну віллу за 300 доларів на місяць. Уявіть, в Києві за такі гроші квартири не орендуєш.

Життя на Балі дійсно не дороге. Доступні фрукти. Манго, папая, авокадо продають за копійки. А кілограм бананів вартує всього долар. Овочі теж дешеві. Дорожче олія – 5 доларів за літр. За куряче філе доведеться викласти 4 у.о. Зато доступні й завжди свіжі морепродукти.

Звичайно, Балі – це не лише пляжі й смачна  їжа. Слід розуміти, що в містах атмосфера зовсім інакша. Ніхто не дотримується правил дорожнього руху, всі їздять на байках на шаленій швидкості, всюди сміття, правила відсутні. На ринках не слід втрачати пильність, чатують злодії. Взагалі не варто носити із собою гроші, краще розраховуватися картками.

Але це все дрібниці. Найстрашніше в цьому раю – комахи, а саме томкат, величезний жук, який ззовні нагадує мураху. Одного разу я не помітила, як він повз на моїй руці. Потім від цього виник жахливий дерматит, слід і досі залишився. Виявляється, ця комаха виділяє токсин в 12 разів сильніший за отруту кобри. А вночі спати заважають гекони, яку вилізають на полювання. Та, кажуть, якщо не зачіпати цих чудернацьких ящірок – вони ніколи не зашкодять. Але я все ж боялася, що синок захоче з ними погратися.

Вам може здатися, що балійцями байдуже до того, що коїться в нашій країні. Та це не так. Вже у квітні на місцевих ринках почали продавати футболки з англійським надписом “Russian warship, go to hell”, та сама історія про російський корабель, ви зрозуміли. Місцевим важко осягнути, що таке війна. Після настання незалежності в 1949 році тут панує мир і злагода.  

Російських туристів і Індонезії й раніше не любили, а через вторгнення в Україну їх почали зневажати. До слова, губернатор Балі заявив, що саме через росіян на островах суттєво зросла кількість злочинів та аварій. 

Нам пощастило опинитись саме в цій країні на початку війни. Тут розвивається не лише туризм, а ще й промисловість. Процвітають підприємства, виробництва електроніки та авто. І хоча середня зарплата тут досить низька,  2 долари на годину, але враховуючи низькі ціни, цього індонезійцям вистачає.

Хтось скаже, що добре бути на Балі, коли в Україні таке коїться. Та це не зовсім так. Уявіть, як мені було спостерігати, дивитися новини й знати, на що перетворили окупанти Ірпінь.

Ми повернулись додому лише в червні. Зупинились в Києві, згодом винайняли квартиру на околиці. Зараз наш будинок відбудували, але я ще не знаю, коли зможу туди повернутися.

З Максимом спілкуємося щодня. А взимку він приїжджав. Ми знову розписалися. Вирішили, що більше ніколи не розлучимось. Головне, щоб він був живий. Під час останньої нашої розмови він пообіцяв:

 – Війна закінчиться й полетимо на Балі. А то ти була, а я ні. Це не чесно!

 – Обов’язково, любий!

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!