Пишу тут, щоб почути якусь мудру пораду, або ж просто слова підтримки. Хотіла зробити добро бідним людям, а виявилось, що вони зовсім і не бідні. Однак навіть жодного слова подяки взамін не почула.
Мене звати Марія Петрівна, я вдова. Вже давно сама проживаю у трикімнатній квартирі. Маю доньку, але вона вийшла заміж, переїхала за місто і виховує там трьох дітей. Буває мені складно самій утримувати та доглядати за великою квартирою, але я стараюсь заради своїх онуків. Хочу в майбутньому продати її, собі придбати однокімнатну, а гроші поділити між онуками. Буде такий їм подарунок від мене.
Проте поки я ще працюю та допомагаю чим можу дочці. У них в селі роботи мало, платять також не густо, а з трьома дітьми зараз в такий час дуже складно. Тому я час від часу скидую якихось декілька тисячок їм, хоча б на смаколики для дітей.
Коли почалась повномаштабна війна, моя колежанка пішла волонтерити у соціальний центр. Кожен допомагав чим міг. Тому і я вирішила, що можу перший час допомогти комусь із житлом, оскільки маю вільні кімнати у квартирі.
Марійка познайомила тоді мене з Артемом та його дружиною Вікою. Вони з Херсону, приїхали в Житомир у пошуках миру та спокою. Адже самі також мають ще двох діток. Я без жодних умов поселила їх в себе вдома. Зрозуміло, що грошей з них я не брала, навіть комуналку сама тягла. Люди покинули рідний дім й заново починають жити, як то кажуть з нуля.
Вони виявились добрими та вихованими людьми. Діти їх мені допомагали то прибирати, то готувати, Артем завжди все лагодив у квартирі, якщо ламалось. На той період я перестала допомагати рідній дитині, бо піклувалась про бідолашних переселенців. Жили вони в мене рік часу, а потім раптово повідомили, що переїжджають.
Виявляється, відразу по приїзді в Житомир Артем з Вікою придбали квартиру в новобудові. Цілий рік люди користувалися моєю добротою, поки в їх домівці робили ремонт. А коли вже все готово, вирішили переїхати. То вони зовсім не бідні, як мені здавалося. Могли хоча б за комуналку платити, а то я аж зі шкіри лізла, щоб все оплатити, навіть доньці нічого не давала — усе їм.
Геть огидна поведінка! Не знаю, і як вони можуть мені тепер в очі дивитись після цього? І чому відразу не зізнатись та розповісти все як є. Я б зрозуміла.Однак тепер, коли таємниця стала явною, цього пробачити не можу.
Якось я зібралась з думками й наважилась зателефонувати.
– Я вважаю, що ви повинні заплатити за перебування в мене. Хоч якийсь мінімум. Одним словом я вимагаю подяки! — повідомила я Артему та Вікторії.
Натомість в знак подяки, вони придбали мені нову мікрохвильову піч, бо стара вже поламалась. Модна сказати на відчіпне. Але мені так не підходить.
Я так зрозуміла, що вони заможні люди, мікрохвильова для них це ніщо. Тому хочу знову їм подзвонити й сказати, нехай оплатять мені хоча б тисяч 30 за проживання. Тоді я доньці зможу допомогти. Адже зараз війна, часи не прості, гроші потрібні всім.
Але як ви гадаєте я правильно чиню? Чи не замало проситиму?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!