Минулих вихідних я вперше зустрілася зі своєю майбутньою свекрухою. І в мене досі такі двоякі відчуття. Діло тут не в самій жінці, а в її побуті.
Я знала, що Ольга Миронівна заробітчанка. Мого нареченого Вадима виховувала бабуся, Ганна Трохимівна. Вадим не любить згадувати про своє дитинство. Знаю тільки, що його горе-татусь постійно пиячив та грав у карти, часто підіймав руку на маму. І коли йому було 5 чи 6 років, то тато помер через цироз печінки.
Жили вони з мамою дуже бідно, не було грошей навіть на якісь сосиски чи м’ясо, все пісне їли. Тому от пані Ольга подалася на заробітки і працювала там майже 20 років. Вона була постійно зайнята, не змогла приїхати навіть на випускний до сина. Однак, щомісяця пересилала гроші та багато пакунків з продуктами.
Але рік тому вона повернулася нарешті додому. Купила собі ділянку та побудувала гарний будинок. А свою колишню квартиру віддала Вадимові, всі папери оформила на нього, як єдиного власника.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Так от, у суботу ми приїхали на знайомство. От я заходжу на двір – і вже втрачаю дар мови. Великі клумби з квітами, альтанка, сауна та баня окремо прибудовані. Навіть зона з каміном, аби шашлики робити.
Всередині будинок здавався розкішним палацом. От повірте, навіть би Янукович зі своїми статками міг позаздрити пані Ользі. Всюди мармурова підлога, дорога ліпнина на стелі та люстри. Величезний стіл з кріслами, комоди та величезні вазонки. Особливо мені сподобалася тераса на 2 поверсі. Ось так заходиш, сідаєш собі на кріселко, снідаєш кавою та все місто, як на долоні.
На першому поверсі душова з біде, а на другому – ванна з джакузі, можна так воду набрати та релаксувати. Я вже мовчу про дуже дорогу німецьку техніку на кухні. Там і духовка, і індукційна плитка, посудомийка, мультиварка, гриль і все на світі. Наче я не в гостях, а в якомусь супердорогому магазині кухонної техніки.
Однак, пані Ольга тільки провела нам в будинку невеличку екскурсію та ми пішли у літню кухню. Той будиночок виглядав досить скромно. Я б навіть сказала, вкрай бідно у порівнянні з великою хатою.
Всередині маленька кухонька на 6 квадратів (разом зі столом та кріслами), духовка стара, яка запалюється від сірників. В іншій кімнаті односпальне ліжечко, тумбочка та дзеркало. Ванна дуже убога. Видно, що стоїть вживана пральна машинка, старий фен, у якого шнурок перемотаний ізолентою.
Сіли ми вечеряти. І знову контраст – до столу свекруха подала стейк з лосося, салат з креветками, оливки, нарізку з різних сирів та ковбас. Ну і дуже дороге вино. Таке у магазині коштує майже тисячу гривень.
Мені було якось дивно та некомфортно:
– Вибачте, а чому ми тут вечеряємо? Просто ви показували той будинок, там все є…
– А нащо? Я його всю зиму не опалювала, ми туди як сядемо їсти, то потім в бурульки перетворимося.
– А де ви тоді спите?
– Як де? Тут. А та хата чисто для гостей, аби було. Ти знаєш, яка мені комуналка вийде дорога? Там опалення майже 5 тисяч!
От і досі я під такими негативними враженнями. Влад не переймається, каже, що це нормально. Але, як на мене, це дуже дивно.
Навіщо так важко працювати закордоном, вкладати шалені гроші в будову та ремонт, а потім спати в старенькому будиночку. І для кого цей палац стоятиме? Просто так, аби перед сусідами похизуватися чи що?
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!