Років 50 тому Петро покинув рідне село, подавшись на пошуки кращої долі.
На щастя, все склалося краще, ніж в деяких його колег, які й року не протрималися в місті, повернувшись до рідної хати.
Петро ж знайшов хорошу роботу, назбирав на власну квартиру та машину.
З часом перевіз туди дружину з дитинкою.
Ось у нього вже й онуки підростають. Час летить, не озираючись.
Матері Петра на світі вже немає, як і батька. Поховали їх гідно. Про це подбали брати Петра.
За весь час перебування у місті чоловік всього тричі навідував рідне село. Їздив на похорон до братів. І дружину свою вже встиг провести на той світ.
Дочка та син живуть окремо від нього. Встигли знайти і своє щастя.
І ось на старості літ захотілося Петрові з’їздити востаннє на малу батьківщину. Хоча із різних там уже нікого й не було. Хіба що племінники, з якими у старенького зв’язок зник уже давно.
Довго діти відмовляли батька від такого задуму, але він уже ж зібрався і вирушив у дорогу.
Нарешті прибув чоловік до свого рідного села.
Зупинився в старій хатині, яку йому за домовленістю здали на кілька днів. Переночував, наступного ранку пішов рідними місцинами.
Петро оглядався довкола, сподіваючись побачити, хоча б когось знайомого.
Знав Петро, що материн дім брати вже давно продали. Років тридцять тому. Сподівався що хоча б братові господи на місці.
– Вам кого? – з дому старшого брата Петра вийшла зовсім незнайома йому жінка.
– Тут колись Іваніщеви жили.
– Може, колись… Ми тут вже років 10 живемо.
– Вибачайте тоді.
Пішов дідусь до будинку молодшого брата. Може там йому пощастить більше.
Постукав у ворітця.
– Це хто? – запитав чоловік, який порався на подвір’ї.
– Тут колись Іваніщев Іван із сім’єю жив…
– Так, ми Іваніщеви. А ви хто?
– Я …, – Петро навіть не очікував, що все ж таки натрапить на когось із рідних. – Я теж з цього роду.
– Катерино, там хтось нашого діда шукає.
З дому вийшла молода дівчина.
– Діда?
– Діда Івана.
– То заходьте в дім,- дівчина запросила Петра в дім.
– Я перепрошую. Приїхав в село погостювати. Тут колись мій брат жив. Іван. У нього були діти – Андрій та Галина.
– Андрій – то мій тато, – сказала дівчина, запрошуючи дідуся сісти за стіл.
– А він виїхав із села?
– Ні. Його нема вже з нами. Інфаркт. Уже три роки як…
Кілька хвилин усі помовчали.
– То ви Петро Миколайович? – перепитала дівчина.
– Так.
– То виходить, рідню знайшли все-таки,- посміхнулася господиня.
Виявилося, що дружина Андрія після його гибелі заміж вдруге вийшла і з села виїхала. А дім дітям залишила.
Поцікавився Петро, хто з їхніх родичів ще в селі залишився. Мовляв, кого ще провідати можна.
Господарі хати почали згадувати, але нікого назвати так і не змогли. Дехто виїхав, а хто вже світ цей покинув.
Посиділи ще трохи і стали прощатись. Обмінялися телефонами, пообіцяли більше не губитися і підтримувати зв’язок.
Далі Петро почав думати, куди б йому ще сходити.
Вирішив ще повз кладовище до старої бабиної хати вийти. Частенько там бував, коли ще під столом рачки лазив.
На половині шляху зрозумів старенький, що роки вже не ті. Довелося під’їхати автобусом.
Ось нарешті дім бабусі розвиднівся. Ясна річ, що знайомих тут нема. Та й змінилося все так. Будинки нові, огорожі – інші. Ходить молодь, дорослі, літні люди.
Неприємне відчуття зародилося в душі дідуся. Він тут геть чужий.
Пройшов Петро повз знайому хатину і пішов далі.
Через пів години ходи вирішив сісти. Побачив лавку біля паркану одного із будинків. Дозволять там посидіти чи ні, чоловік не знав, але коліна боліли так, що вибір був очевидним.
Саме тієї миті з-за воріт вийшла жіночка. Сіла на ту ж лаву. От тобі й напасть!
«Спитати, хто тут живе чи просто сісти…?».
Підійшов:
– Добрий день.
– Добрий-добрий.
– Чи можу на вашій лаві посидіти, коліна так ниють, що й ти вже сил нема.
-Їй-Богу, сідайте на здоров’я.
– Я колись у будинку на сусідній вулиці жив. Але було то дуже давно. Коли мені було років п’ять. Мама до бабусі завжди на літо приводила.
Жінка раптом якось дивно заморгала очима.
– Петро? Ти?
– Я вас знаю?
– Як не знаєш? Скільки років разом провели, коли дітьми були. Забув уже чи що?
Петро задумався. І раптом пригадалася йому рудоволоса дівчинка, з якою вони частенько до струмка бігали, грушки з яблуками у сусідів смикали. Але вона з батьками виїхала із села, коли їм по 9 років виповнилося.
Вернулася на старість додому, значить…
– Оце даєш. Забув усе на світі.
– Вік не той уже. А ти як тут? Живеш чи погостювати?
– Живу. Уже років 15 як живу. Чоловіка поховала і до банківського дому вернутися захотіла. Що мені на пенсії робити було.
– А як сама?
– Як всі. Дітей виростила. На роботі свій вік відпрацювала. Поки ще жива. Тішуся тому що є.
Ще довго знайомі бесідували, сидячи на лавці під величезним дубом, що закривав їх від спекотного сонячного світла.
– З наших ще хто є тут?
– Степан з Толіком хіба. Останній у тому будинку живе, через дорогу. Ми з ним часто один до одного в гості заходимо. А Степан десь на окраїні села.
Коли звечоріло, пішли давні друзі до Толіка в гості. Виявилося, той ще кількох знайомих Петрових знав.. А ті ще когось. Так зібрали ледь не пів села.
Ще сьогодні вранці Петро й гадки не мав, що тут є люди, які його й справді будуть раді побачити. Думав, пройдеться околицями і розчаровано повернеться додому. Але не так сталося, як гадалося.
Наступного дня влаштували гостину. Всілися всі за одним столом.
Ох, подивилися б на них зараз їх дорослі діти та онуки!
А вже через два дні онуки Петрового брата журливо везли старенького на вокзал.
– Ви до нас ще приїжджайте, як буде змога. Ми вас завжди раді бачити! – заплакали знайомі.
Петро й сам ледь не розплакався, але стримався. Не біда ж трапилася, а щастя. Тут тішитися треба!
Як часто ви буваєте в батьківському домі?
Чи сумуєте за минулим?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!