Петро жив по сусідстві з Мариною. Зналися ще з дитинства, бо разом гуляли в компанії, каталися на велосипедах, курей ганяли, корів випасали. Батьки жартували, що він собі вже вбирав наречену, а Петя все кривився: “та вона на якусь курку схожа! Ноги такі худі, ніс довгий та ще й руда”.
А потім Петро з батьками переїхав з села до Івано-Франківська, його татові там запропонували гарну роботу. Та вже минули роки, він якось рідко приїздив у село, хіба на свята до бабусі з дідусем. Маринки також ніде не було видно, вона після 9 класу вступила до Львова, у коледж.
І ось минуло вже майже 10 років.
Петро виріс мужнім чоловіком, купив собі окрему квартиру у Франківську, машину. І раз приїхав до бабусі в село, треба з ремонтом у хаті допомогти.
– Слухай, віднеси там бабі Магдалині молоко, я їй обіцяла! Вона живе там, де Маринка, пам’ятаєш? – попросила бабуся.
Петро скривився, але взяв банку молока та почимчикував до хати. Брама відкрита, кури бігають по подвір’ї.
– Агов, є тут хто? Я від баби Галі, вона молока просила передати! – гукає Петро та стукає у вікно на веранді.
І тут до нього виходить Марина. Петя ледь молоко з рук не випустив. От справжня модель стоїть перед ним – довгі ноги, струнка талія, волосся таке до пояса, золотисте.
– А, це ти Петя? Той, що куркою мене обзивав?
– Та я просто малий був, дурний. Дитина, – ніяково сміється хлопець.
– Ну заходи. Бабусі нема, вона в полі. Але казала, що скоро прийде. Вона ще мала твоїй бабусі яйця передати. Який чай будеш?
Так у них закрутилося все. То маринка приїде до нього у франківську в гості, то він до неї до Львова. Або зустрічаються разом у селі.
Батьки вже почали жартувати, що весілля не за горами. І не прогадали.
Через рік стосунків Петро наважився:
– Знаєш, виходи за мене! Ми вже дорослі люди, навіщо нам ось така відстань?! Будемо разом жити у мене є квартира у місті. Та і я тебе уже люблю!
Звісно, Маринка погодилася. Ту квартиру у Львові вони здавали в оренду, а самі жили у Франківську.
І десь через рік після весілля Петрові запропонували гарну роботу – закордоном, водій вантажівки.
– Платять добре, зарплата у євро. То переважно у Німеччині, мову знати не обов’язково, там головне товар вчасно привозити, – казав директор
Петро погодився, адже Маринка була вагітна первістком, а гроші ой як потрібні були. Тому вже через тиждень оформив документи та поїхав у Берлін. Раз у день обов’язково телефонував жінці, запитував за малюка та просив фото.
– Кажуть, що пацан буде! Чисто твоя копія! – хвалиться жінка.
Майже 8 місяців Петро їздив по Німеччині, заробляв гроші.
Навіть на своїх потребах економив, все відкладав на дитинку. І перед новим роком вирішив зробити сюрприз – приїхати без попередження. “Ото марина аж пищати буде від радості, коли я повернуся!” – думав Петя.
Приїхав до Франківська вночі, бачить, що світло у кімнаті вимкнене – точно вже спить. Тихцем підіймається на поверх, відчиняє двері, обережно кладе сумку. Бачить, що у ліжку спить жінка.
Підійшов, ніжно обійняв, відсуває легенько ковдру – а то не його Маринка! Там лежала якась жінка з коротким чорним волоссям. Так перелякався, зачинив двері та пішов на кухню.
“Та це ж моя квартира! От, чайник на столі, рушники. Навіть холодильник у наших фотографіях!” – думав Петро.
– Ой, коханий, ти приїхав! – чує знайомий голос. Повертається – а там стоїть Маринка з величезним животом.
Вони міцно обійнялися, довго цілувалися. Петя розкладав продукти у холодильник, показував, які речі у Німеччині синові купив. І все-таки наважився обережно запитати:
– Кохана, а хто у кімнаті спить?
– Моя мама! Вона приїхала, бо я на останньому місяць вагітності. Мені трохи важко поратися вдома, не можу нагинатися та підлогу мити. Тому я попросила, аби вона приїхала до мене, поки малюк не народиться.
– Точно твоя мама?
– Так, вона просто зачіску змінила! Мені там не дуже в кімнаті зручно спати, матрац поганий. Тому я ночую у вітальні, а мама в тій кімнаті спить. А ти чому питаєш?
– Та просто цікаво, не впізнав її. Ну, ходімо спати, бо я з дороги втомився.
Вночі Петя все думав “Боже, добре, що я під ковдру не полі, інакше був би такий скандал!”
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!