Ліля мало що памʼятала зі свого дитинства, але добре знала, що її мама була справжньою красунею.
Вони жили в маленькому селі. А от батько Лілю зовсім не любив. Він ніколи на неї не сварився, але не раз дівчинка чула, що він повторював наче вона йому не рідна дочка. Мама тоді плакала і казала, що так не можна говорити, а він не слухав.
Деколи до них приходив дід. Сварився з батьком, повчав, але нічого з того не вийшло. Діда Ліля сильно любила, він був таким лагідним з нею, завжди приносив смачні цукерки та бавився у ляльки.
Та одного дня дід сильно посварився з татом. Тоді вони обоє вийшли з хати й пішли в сторону лісу. Той вечір був останнім, коли Ліля бачила свого тата.
А через трохи не стало і її мами. Поховали її.
Ще Ліля запамʼятала, як дід сварився з кимось перед тим, як її маленьку забирали в дитячий будинок. На цьому спогади обірвалися.
Вже, коли їй було 8 років Ліля пригадувала діда. Він кожного тижня старався приїхати до неї, привозив смаколики, що вистачало на всю групу! Пишалася Ліля своїм дідом, він був єдиною рідною людиною для неї.
Ліля часто плакала. Не розуміла чому дід не забирає її додому.
– Не дозволяють мені! Я б тебе ніколи не віддав, але таке життя. Все вирішили за мене! Не хотіли довіряти дитину старому чоловіку! – і після тих слів дід плакав…
Минуло ще кілька років. Якимось дивом дід домовився, щоб Лілю відпустили на цілі літні канікули до нього в село. Як же тоді дівчинка раділа! Раділа і згадувала маму. Вона постійно з нею розмовляла у думках, а от її красу мало памʼятала.
З часом дівчинка розуміла, що, мабуть, її тато не просто так сварився з мамою. Були на то причини, нема людей без гріха.
Ліля мріяла, що коли виросте відшукає батька і все в нього розпитає.
– Що такого зробила мама, що він їй все життя зіпсував? – спитала якось Ліля діда, коли вони йшли селом.
– Дитино, ти не переймайся, кожна людина понесе покарання на яке заслужила за життя… – зітхав старий. – Ходімо, он могила твоєї матері! – кивнув той у бік.
Огорожа навіть крізь роки була наче новою. Найбільше Лілю здивував великий памʼятник з білим ангелом, а поруч плита з портретом неньки. Дівчинка враз згадала ніжне обличчя матері та її лагідні руки й обійми.
– Привіт, моя люба! – заговорив дід до плити. – Он, привів показати тобі твою кровинку, твою красуню, розумничку! – мʼяко продовжував той.
Дівчинці стало трохи ніяково від цих дідових розмов з покійною, але вона на мить озирнулась, вони не були єдиними, хто так поводився на цвинтарі. Дівчинка помітила поруч вазу з квітами, а збоку були висаджені цвітучі кущики, дуже гарно.
– Цукерочки твої улюблені приніс! – мовив дід і поклав їх на могилу.
Поки вони йшли до хати Ліля ні слова не мовила, сумно їй стало, що мама пішла такою молодою. І дід мовчав.
– Ти ж мене більше не віддаси в дитбудинок? Я тобі допомагатиму тут, робитиму все, що скажеш! – благально спитала Ліля.
– Моє ти золотко! Я б ніколи тебе не відпустив! Але, на жаль, такі правила! Якщо ти повернешся вчасно, то я попрошу, щоб тебе на зимові канікули до мене пустили.
Дівчинка лиш зітхнула, вона все розуміла.
З роками вона вирішила, що стане медсестрою, а згодом і лікарем. Все тому, що дід часто почав хворіти, вона хотіла допомагати, лікувати людей. Вона любила діда понад усе.
І вона поступила в медколедж. Та коли дід до неї приїхав, вона зізналася йому:
– Ти геть слабий став, тобі потрібен догляд! Я кину навчання і поїду тебе глядіти!
– Ще що вигадала? Своє життя і можливості через старого марнувати! Щоб я більше цього не чув! Вчися! Відступати від мрії не можна!
Дівчина послухала, вивчилась. Старалася приїжджати до діда, допомагала йому їсти варити, дров понаносить на тиждень.
– Геть здуріла, що я буду робити, як ти все поробила? – нервувався той.
– Бережи сили, телевізор подивися, до сусідки на каву сходи! – жартувала Ліля.
– Не піду я до Наді! Вона мені неприємна! І стара вже!
– Яка ще стара, коли ти від неї на 5 років старший! – розсміялася та.
– Не піду! Не переконаєш!
Баба Надя була дуже доброю жінкою. Не раз щось допоможе, пиріжки принесе. Якось вона розповіла, що у молодості дід був красенем на все село, жодна дівчина йому не могла відмовити, а Надя відмовила, от і з того часу він злиться на неї. Вони утрьох сміялися з того.
А потім дід заслаб і баба Надя дивилася за ним. Тоді і подружились вони, таки веселіше ніж поодинці.
З часом Ліля бачила, що дід геть старий. Тому після навчання вирішила переїхати до нього, влаштуватись місцевою медсестрою. А мрію про професію лікаря відкласти. Та і грошей у неї таких не було. А дід єдина близька людина.
Так і стали жити удвох, багато розмовляли: дід про свою молодість згадував, а Ліля про свій робочий день розказувала, потім вони вечеряли і дивилися програми по ТВ.
Та одного дня вона повернулась з роботи. Як звично гукала, що вдома, але у відповідь нічого не почула. З жахом вона зайшла в кімнату діда і застигла. Дід не дихав.
На похорон зійшлося все село, переважно старші люди. Сумно було Лілі, що тепер вона геть одна на тому світі. Треба було звикати і вчитися жити одній.
Після того, як вона трохи заспокоїлась, то вирішила зробити порядок в хаті. Почала вигрібати все, що було в шафах. Деякі речі вже були непридатні.
Коли руки дійшли до горища вона навіть не думала, що там знайде.
Крім антикварних меблів вона помітила одну шафу, накриту покривалом, яке на диву не було в пилі багаторічної давності. Знявши його, Ліля побачила скриньку.
Та легко відкрилася, зверху лежали папери, заповіт, а під ними стопка грошей обмотаних у целофановий пакет.
Ліля читала заповіт, але нічого не розуміла. будинок був на неї, але чому у заповіті вона не внучка, а дочка? Тоді Ліля побачила лист, який змінив її життя.
“Дорога, Лілю! Якщо ти це читаєш, то скоріш за все мене вже немає. Пробач старому, що не насмілився зізнатися, але насправді я твій батько! Це сталося ненароком, я міг все припинити, але не зміг. Як тільки син привів до хати невістку, я не міг звести очей з неї. А потім сина забрали на службу. Не можу описати почуттів, які відчував тоді до твоєї мами, це було взаємно попри 30 років різниці у віці. Кажуть коханню будь-який вік підвладний. Отож ми зустрічалися. А коли твій батько повернувся – ми все припинили.
Мати заборонила зізнаватися сину про наш роман. І все наче забувалося. Поки вона не зрозуміла, що вагітна від мене. Син порахував, зрозумів, що дитина не його. Але хто батько не знав. Син одразу тебе не злюбив, я намагався йому довести, що нехай прийме це, або йде і не мучить себе. Вони так гучно сварилися, що я не міг стерпіти. Одного дня я все йому розповів. Син не витримав, погубив своє життя. А потім і твоєї мами не стало.
Це моя вина, я міг забрати її до себе і ми б були зараз щасливі утрьох, але я не зміг. Я не хотів жити. Але твоя фраза: “Забери мене звідси!”, тримала мене на цьому світі. Вибач! Я зіпсував життя усім нам, а потім намагався хоч трохи виправити.
Візьми ці гроші! Стань лікарем так, як ти мріяла! А будинок можеш успадкувати як моя дочка, або почекати й вступити у спадщину, все одно ти його отримаєш, бо ти єдиний мій родич. Вирішувати тобі! Я тебе люблю всім серцем”
В Лілі підкосилися ноги. Вона не вірила, не могла усвідомити, що така її доля. Листок випав з рук, дівчина присіла на підлогу. В голові склалися всі пазли, всі прогалини й знайшлися відповіді на питання.
Поховали батька біля матері, виявилось він давно про це домовився.
– Тепер треба віднайти могилу мого брата, він же ні в чому не винен. Та і чи є винні у тій драматичній історії. Хіба можна зараз судити… Шкода, що так все сталося… Напевно сам Бог велів…
Ліля почула, як баба Надя вітається до неї.
– Таки надумала переїжджати? – поцікавилась сусідка.
– Так! Не хочу тут жити, надто багато болю в цьому домі. Продам його, щойно наведу порядок!
– То дід тобі зізнався? Шкода звичайно! Але діло твоє!
– А ви все знали? Розкажіть, невже це все правда!
– Звичайно! Все село бачило, які у твоїх батьків почуття! Я ж намагалася переконати його, щоб дурниць не робив, але тут з коханням не посперечаєшся. Не поїхав з нею, прогавив все. Може Бог дав йому таке довге життя, щоб врешті покаятися… Не знаю…
Ліля таки поїхала в місто. Вивчилась на лікаря. Тепер вона заміжня і мати двох синочків. Чоловік знає її нелегку долю, а колись вона і дітям своїм розповість, щоб не наробили таких помилок. Ліля час від часу приїжджає на могили батьків, чоловік возить її. Прибирає там, кладе улюблені цукерки та розповідає про свої новини…
А все у них могло скластися по-іншому…
Як вам ця трагічна історія?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!