Того вечора я їхала за кермом і молила Бога про те, щоб щасливо добратися додому. Дорогу ледь могла розгледіти через сльози, які безупинно котилися по обличчю.
Остаточно мене добило те, що я наїхала на щось гостре і пробила колесо.
– Господи, та за що мені це?! Я ж так хотіла від всього і від всіх втекти!
Сил не вистачало навіть на те, щоб викликати майстрів, які мені допомогли б. Важко було дихати — мене душили сльози.
Раптом задзвонив мій телефон. Остап вже вп’яте намагається до мене додзвонитися за останні кілька годин. Мушу відповісти.
– Слухаю, коханий!
– Мартусю, ти чого трубку не береш?! Я ж місця собі не знаходжу!
– Пробач, я забігалася… Купу справ.
– А чому в тебе голос такий сумний? Ти у лікаря була?
– Була. Все добре, не хвилюйся. Я сьогодні у батьків залишуся, добре?
– Ну, добре. Якщо ти так хочеш — то, звісно… А зараз ти де?
Я хотіла йому збрехати, вигадати щось на ходу, але не змогла:
– Я застрягла на Броварському проспекті. Схоже, щось з колесом. Але ти не хвилюйся, я зараз зателефоную на СТО.
– Не треба нікому телефонувати! Залишайся на місці, я зараз до тебе приїду.
Я не знала, як сказати коханому чоловіку, що між нами все скінчено, як збрехати йому про те, що мої почуття до нього згасли? Як?!
Я вже прокрутила в голові свою брехливу промову, продумала все до єдиного слова, до єдиної паузи.
– Зараз усе й скінчиться! – рішуче сказала самій собі.
Остап примчав мені на допомогу за 10 хвилин:
– Не хвилюйся, люба, я зараз усе зроблю. Ти сідай до мене, а я твою машину на стоянку віджену. Разом до твоїх з’їздимо. Ти ж не проти?
Я тільки головою змогла похитати.
Я налаштувалася і була готова порвати з людиною, яку кохала понад усе на світі. Він сів в машину, заглянув у мої заплакані очі і спитав:
– Мартусю, що відбувається. Чому ти плачеш?
– Я… Я більше тебе не кохаю і йду від тебе. Ти мені не потрібен, — мій голос постійно зривався, а з очей зрадливо котилися сльози.
– Що? Що ти таке кажеш, кохана? Це все через ту безглузду сімейну традицію?!
В сім’ї Остапа було дуже дивне правило: ніколи не одружуватися з жінкою, яку по-справжньому кохаєш. Навіть його батьки офіційно не розписані. Все пішло від їхнього прадідуся, який тричі розлучався, а коли зустрів кохання вчетверте вирішив не пов’язувати себе з нею вузами шлюбу. Так і прожили вони вдвох до самісінького кінця.
Відтоді всі чоловіки в їхньому роді відмовляються одружуватися. Брат Остапа хотів зламати сімейну традицію, а не вийшло! Через рік розлучився.
– Та ні, Остапе, справа зовсім не в тому.
– А в чому тоді? Я не вірю, що ти мене більше не любиш. Поглянь на мене, поглянь! Він ніжно взяв мене за обличчя і почав цілувати.
Я хотіла його відштовхнути, хотіла зупинити, але як же я можу, коли так сильно його кохаю?!
– Розкажи мені все, як є. Разом ми з усім впораємося, я обіцяю.
Не втрималася і відкрила усі карти:
– Остапе, я вагітна!
– То це ж чудово, кохана! Невже ти думала, що я не зрадію цій новині?!
Наречений і справді аж сяяв від щастя.
– Не в тому річ. Лікарі виявили в мене важку хворобу. Є ймовірність, що одразу після народження дитини мене не стане. Але ти мене навіть не смій відмовляти! Я збережу цього малюка, але не хочу руйнувати тобі життя.
Остап довго мовчав і просто дивився на мене.
– То от, якої ти про мене думки? Невже ти не бачиш, як сильно я тебе люблю. Я ж без тебе не можу. Мені байдуже, що там тобі сказали лікарі — я хочу бути з тобою до останньої хвилини.
– Справді?
– Ну, звісно! Скільки нам Бог відміряв — стільки й проживемо. Головне, що ми вдвох.
Він почав копирсатися в кишені і витяг красиву коробочку. Коли він її відкрив я ахнула від здивування:
– Мені плювати на сімейні традиції, на всі перестороги і попередження! Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною! Хочу цього понад усе на світі! Ти вийдеш за мене, Мартусю?
– Так! Я вийду!
Я була такою щасливою, що вже й забула про страшні діагнози, хвороби і родинні прокляття. Я повірила що наше кохання й справді сильніше за все це, тому Всевишній обов’язково винагородить нас за нашу вірність
Так і сталося. Вимолили собі здорову дитинку. Та й зі мною нічого поганого не трапилося.
Минув час, а моя хвороба так і не далася в знаки. Вже й другого малюка народила, а від мого страшного діагнозу ні слуху ні духу.
Наступного тижня відзначатимемо перлове весілля — аж не віриться, що ми з Остапом вже 30 років душа в душу живемо. Сподіваюся, будемо щасливі разом ще стільки ж.
Команда “Пошепки” зворушена цією історією від нашої підписниці. Вона вчить нас завжди вірити і надіятися на краще. Опустити руки — це найпростіше, що ми можемо зробити в часи випробувань і труднощів, але тільки сміливі завжди мають щастя!
Як Ви долаєте випробування долі?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!