Я люблю собак. Справді. Ініціаторкою того, щоб у нас з’явився маленький мопсик була саме я. Але того вечора, після роботи була надто втомленою, щоб піти з ним на прогулянку. Запропонувала чоловікові. Він теж відмовився. Ми довго сперечалися, хто з нас піде із собакою. Це навіть переросло у сварку.
Коханий не хотів збиратися, мовляв, також дуже втомився. Але я ж то знаю, що він просто не бажав відриватися від телевізора.
Я розізлилася. Але мовчки зібралася і вийшла з дому, прихопивши із собою мопса. Що вдієш… Думаю, чоловікові було байдуже на це. Або він навіть зрадів, що я нарешті дала йому спокій.
Надворі було дуже холодно. Осінь. Дощовий вітер, похмуре темне небо. Але моєму собаці до цього діла не було. Він біг звичним маршрутом, тягнучи мене за собою.
Нарешті ми вийшли на алею. В парку було пусто, жодної живої душі. Аж на душі сумно стало. Ще й в ноги неабияк змерзла. Легкі кеди – точно не найкращий вибір о такій порі. Але тоді мені було не до того. Я з люті схопила перше, що трапилося під руку і помчала на прогулянку.
Зараз повертатися, щоб переодягнутися та перевзутися, не було сенсу. Цього разу виходити з дому я вже не захочу. Мені було так прикро, що аж сльози на очі навернулися.
Почав накрапати легенький дощ. Ну ось! А я ще й парасолю не взяла. Єдине, що освітлювало мені шлях зараз – тьмяні ліхтарики над головою.
Я промокла до нитки. Було так холодно. Точно захворію! Я оглянулася на свою багатоповерхівку. Тільки у деяких вікнах досі світилося світло. Інші затяглися чорною пеленою.
Подумала про те, що час повертатися. Навіть собака вже містився біля моїх ніг, передчуваючи сильну грозу. Але мені так не хотілося іти у квартиру до злого чоловіка. Не люблю, коли ми сваримося. Нам важко знаходити спільну мову і йти на компроміси.
Раптом собака підвівся. Він смикнув повідець і подався в протилежну від дому сторону. Ми йшли на сусідню алею. Там, до слова, ще залишилися чиїсь сліди. Дивно, навіть не помітила, щоб хтось проходив повз нас.
– Куди ж ти біжиш?- запитувала я у собаки так, ніби той міг дати мені відповідь.
Але мопс потягнув ще сильніше. Я вирішила не перечити. Пішла слідом. З одного боку я не хотіла ганяти під дощем із примхливим собакою. Взагалі могла взяти його на руки і наперекір його бажанням піти додому. Але повертатися до чоловіка також не хотілося.
З кожним кроком алея ставала все темнішою. І я на свій страх та ризик ішла вперед. Збоку раптом почувся веселий гавкіт. І це точно був не мій мопс. Хоча останній радісно підтримав незнайомця. А через декілька секунд я зрозуміла, що це була Берта. Сусідська собака.
Поки собаки раділи зустрічі, я привіталася зі знайомим.
– Доброго вечора.
– Доброго-доброго. Хоча тут така злива почалася. Ви чому така роздягнена? Помокли ж до нитки! А ваш Григорій де?
Я опустила голову.
– На дивані перед телевізором. Там, де й завжди,- знизала плечима я.Так прикро на душі стало.
Мій співрозмовник жив в сусідньому будинку. Ми інколи перетиналися на алеї, коли обоє вигулювали своїх улюбленців. Більше про цього чоловіка я не знала нічого. Зате наші собаки дружили давно, ганяли одне за одним, аж рятунку від них не було.
– І вигнав вас із собакою у таку погоду?- здивувався господар Берти.
Я знизала плечима. А всередині картала себе за те, що нажалілася на чоловіка незнайомцеві. Хіба так можна? Тільки привіталися – і одразу бочку на коханого котити давай. І якої тепер думки буде про неї та про її сім’ю цей чолов’яга.
Тим часом ми продовжували повільно йти, самі того не помічаючи.
– Ми так далеко відійшли. Давайте я вас проведу. Вам куди саме?
Я показала на багатоповерхівки позаду нас. Собаки нарешті заспокоїлися і бігли попереду притулившись одне до одного.
– А мені через дорогу. От і славно,- посміхнувся чоловік.
Половину шляху ми йшли мовчки. Я намагалася стряхнути із себе краплі дощу. Новий знайомий поділився своєю парасолькою.
Нарешті ми зупинилися і він запитально глянув на мене. ніби чогось очікував.
А в мене в голові крутилося тільки те, що я не хочу повертатися до чоловіка. Мені набридли наші сварки та непорозуміння.
Серце забилося швидше.
Мій сусід мовчав. Тільки дивився мені просто у вічі. Може, він навіть міг читати мої думки.
– А ходіть на чай? Якраз зігрієтеся.
Невже, і справді вміє читати думки?!
Я завагалася. Оглянулася і знову перевела погляд на співрозмовника. Цей чоловік зміг прочитати тугу в моїх очах, пожалів мене, відчув біль, який розривав моє нутро – і все це за пів години. Моєму коханому навіть за 6 років спільного життя цього не вдалося.
Мені стало так приємно і водночас ніяково. Хотілося кинути все і піти до нього, але з іншого боку – у мене є свій дім і законний чоловік. Ми просто стояли мовчки. Він чекав. Не смів підганяти.
Нарешті я ледь помітно кивнула.
Здається, навіть мій собака не був проти таких пригод. Він біг за Бертою, навіть не помічаючи, що ми йдемо до чужого під’їзду. Дорогою до квартири я мовчала. Не зронила більше ні слова. Загурчав ліфт. Я тільки на мить завагалася, ніби прийшовши до тями. Тоді захотілося розвернутися і піти, але який сенс? Я свій вибір зробила.
Данило, так звали мого рятівника, жив сам. Тому я вже точно нікому в його домі не заважала.
Чоловік впустив нас у квартиру. Одразу дав мені рушники і свій сухий одяг.
Далі ми сиділи на кухні, пили чай. Нарешті мені було так тепло та затишно. Ніколи не відчувала подібного навіть у себе вдома.
Ми балакали про собак, про алеї та погоду. Данило нічого особистого не розповідав про себе і не випитував у мене. Чоловік був дуже делікатним.
До слова, знайомий не мав ніяких злих помислів. Йому просто стало шкода мене. Він бачив, що я не сильно й хотіла повертатися до такого чоловіка. А решта залежала тільки від мене.
Я залишилася у Данила на цілу ніч. Перед цим повідомила чоловікові, що буду з подругою. Мовляв, зустріла її у парку і пішла ночувати. Таке вже бувало, тому не викликало у коханого ніяких підозр.Думаю, Григорій просто продовжував дрімати біля телевізора. Він не відповів на моє повідомлення, хоча зазвичай відписував одразу ж.
Я не звернула на це уваги. Мені було байдуже. Зранку він також мовчав. Не подзвонив і через два дні. Ну і нехай. Рано чи пізно ми все одно мали розійтися.
Так минув цілий тиждень. Весь цей час я провела з Вадимом. Той взагалі запропонував переїхати до нього, тому довелося йти по речі до свого старого дому. Та й було цікаво, куди ж це пропав мій чоловік.
Я підійшла до квартири. Постукала і двері мені відчинила моя подруга. Та сама, у якої я начебто ночувала. Я оторопіла. Ми не сказали одна одній ні слова. Коліжанка просто виставила мої речі за двері і грюкнула дверима. Григорій навіть не підвівся з ліжка, щоб попрощатися зі мною.
Виявилося, що того вечора чоловік все-таки перевірив, де і з ким я була. Він зателефонував моїй подрузі і дізнався правду. Що ж… І так я все сама б йому розповіла. Його байдужість до цієї ситуації поставила жирну крапку у наших відносинах. Це був кінець. Залишилося тільки подати на розлучення.
Тож і мій чоловік не був мені вірним. Та й подруга виявилася не такою вже й подругою. У них тепер своє життя, а у мене своє.
Через місяць ми розлучилися. Винною, звичайно ж, вийшла я. Зрадниця, а на інше всі просто заплющили очі. Нічого. Переживу.
Головне, що мені зараз добре. Ми живемо з Вадимом. Любимо одне одного. Цей шлюб геть не схожий на попередній. Здається, я нарешті знайшла свою людину. Ось така випадковість змінила все моє життя.
А як на моєму місці вчинили б ви?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!