Життя насправді дивна та цікава штука. І знайте, коли приходить старість воно не закінчується.
Доведу це на прикладі своєї мами.
Їй було 72, коли я забрав її жити до себе в Стокгольм. Зробив їй документи. Через три місяці держава надала їй власне житло, адже вважається, що вони повинні допомагати їй. Дали соціальну пенсію. Зробили страховку — вона отримала безплатну медицину, транспорт.
Мамі прийшов лист, у якому було вказано, що вона може здобути освіту у школі для іноземців. Навчання проводиться з метою вивчення шведської мови.
– Синку, але ж я така стара, як я буду там навчатись? Я ж осоромлюсь..
– Ну ти чого? Все буде добре. Ти у мене молодчина. Все вийде.
І вона пішла. З нею навчались люди її віку: молодші або старші на 10 років. Так і утворився справжній клас. Вони проводили разом багато часу. Спілкувались, святкували дні народження, організовували подорожі Швецією та іншими країнами Європи.
Моя мама встигла побувати в Іспанії, Англії та Франції. Вона отримала масу вражень.
Вони написали та видали власну книгу, де ділились своїми емоціями й життєвим досвідом.
І ось зараз з усього класу живі лише три чверті учнів. Моя мама пішла на той світ у 97, її друг — у 103, а інший у 89. Вони прожили довге і насичене життя.
Вони не застрягли у точці, яка говорить їм: “Я не буду ні про що думати, нічого робити, мені просто треба дожити”. Вони рухались, прагнули дізнатись більше.
Вони не вважали себе старими та немічними. Ці люди перепрограмували свій мозок.
Свою старість вони провели яскраво та насичено.
І ви спробуйте. Відкрийте для себе щось нове. Давно хотіли навчитись танцювати сальсу? Ідіть на гурток танців! Або ваша давня мрія заспівати на сцені? Запишіться в хор! Мови? Вивчайте.
Світ такий багатогранний, в ньому так багато можливостей. Їх тільки потрібно навчитися бачити!
Найголовніше – це любов до себе. Що старші ми стаємо – тим більше повинні любити себе.
Життя треба прожити так, щоб ви потім не шкодували, що чогось не зробили, чогось не встигли!
А ви боїтеся старості?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!