У кожного своя доля і кожен самотужки має вирішувати, що в житті робити. Я це добре розумію, та мої родичі, вочевидь, ні. Нещодавно я народила, і тепер кожен вважає за потрібне мені нагадати, що в моєму віці вже б здалося бабусею бути, а не мамою. Але хіба ж я не хотіла мати дитину раніше?
Річ у тім, що в 18 років я зустрічалась з одним хлопцем. Тоді завагітніла, потайки від мами поїхала в обласний центр й зробила аборт. Лікарі бачили, що я одна, тож, мабуть, зробили все не дуже якісно. Я дуже погано почувалась.
Після того випадку я зосередилась на навчанні й досить довго залишалась одна. А тоді зустріла Сашка. Він був чудовим хлопцем, ми довго зустрічалися, а тоді одружилися. І все було добре, поки ми не почали думати про дітей. У мене було сім викиднів, виносити дитину я ніяк не могла. Я довго лікувалась, та спеціалісти стверджували, що причина в тому аборті.
Лікування і постійні стреси перетворили моє життя на кошмар. Згодом зіпсувалися мої стосунки з чоловіком, ми увесь час сварилися. Зрештою, він не витримав і пішов.
Уявіть, навіть року не минуло, як Сашко знову одружився. І ще рік, як він став батьком. Це було дуже боляче, адже в нас було багато спільних друзів, які усе мені розповідали.
– Ніколи ще не бачила Сашу таким щасливим. Він увесь час бавиться з донькою. Такого тата ще пошукати!
– Це чудово!
– Шкода, що у вас не вийшло. Але це так благородно, що ти його відпустила.
Врешті я змирилася зі своєю самотністю і не хотіла ще якогось чоловіка зробити нещасним. І коли я вже нічого не чекала — познайомилась з Богданом. Йому було 45, а мені 43. Жоден з нас вже не хотів дітей, адже ми розуміли, що немолоді. Ми вирішили просто жити разом, без розписки, який же сенс в усіх цих штампах?
І ось через два роки спільного життя я завагітніла. Черно кажучи, я вже й не думала, що це можливо. Та вирішила — хай буде, що буде. І я виносила дитину, точніше двох. В 46 років я народила надзвичайних близнюків. Ми з Богданом були щасливі й зовсім не думали про вік. Якщо чесно, ми почувались молодими.
Та наші родичі не поділяли цієї радості.
– Тобі б вже бабусею бути, а ти лишень народила. Головне, щоб до повноліття хлопців дожила.
Буквально кожен вважає за потрібне показати свій подив і висловитися. Скажіть, ну хіба це нормально? От як мені реагувати на усі ці висловлювання?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!