Останнім часом у нас з чоловіком було надто багато конфліктів та суперечок, тому я вирішила подати на розлучення. Ми проживали після весілля в квартирі, яка належить моїм батькам, тому я просто спакувала його речі та прогнала. Видихнула з полегшенням, адже думала, що ось тепер можу жити спокійно. Просто останні два роки я все тягнула на собі – заробляла гроші, забезпечувала сім’ю, прибирала, готувала, ще й робила з дитиною уроки.
Спершу я думала, що у нього просто період важкий, думала перечекати, однак чоловік нічого змінювати не збирався, йому було дуже комфортно, коли всі питання були практично на мені. Припинив шукати роботу, а потім або сидів вдома, або їздив до мами в село щось допомагати. Я була шокована, у нас росте син, якому потрібно забезпечити світле майбутнє, а ми ще самі собі нічого не надбали.
Хоча Іван їхав в село до батьків, мені ще й постійно дзвонила свекруха, яка просила мене забрати чоловіка додому. Бо у них в селі мала хатина, а там ще й проживає її донька з сім’єю та онуками, загалом, Іван нікому не потрібен. Свекруха переконує мене, що він шкодує, що так склалося, обіцяє вийти на роботу. Ось так телефонують практично щодня, а я пояснюю, що більше не хочу працювати на дорослого чоловіка. Мені без нього значно легше, ніж з ним, на мене і сина продуктів треба значно менше.
Свекруха пообіцяла, що змусить Івана шукати роботу, а поки він її не знайде, вона готова мені допомагати грошима. Родина мого чоловіка люди непогані, але з ним жити не хочуть.
Я б може і пробачила колишнього, але ще нервує те, що він не проявив ніякої ініціативи, за цей період жодного разу не зателефонував, не попросив вибачення. Як я можу вірити словам його матері, якщо він може цього сам не хоче?
От що Ви мені порадите в цій ситуації?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!