У нашому селі багато людей виїхали на заробітки в Італію. Їхні хати одразу видно — найвищі і найгарніші. Понавозили повно грошей, а їх діти тут вже ними розпоряджаються. Навіть Танька сусідка виїхала декілька років тому. Вже купила синові машину і ремонт розпочала. Одним словом, я почала трохи заздрити. Ціле життя працюю в сільській школі вчителькою молодших класів, і зарплати в мене як кіт наплакав. Доводиться накопичувати пів року, аби купити собі куртку зимову. Слава Богу, хоч доньки мої вже дорослі, однак і їм нелегко. Одна пішла за невістку, а інша винаймає квартиру з чоловіком.
Нещодавно я подумала, може, то поїхати на заробітки й мені? Адже до пенсії ще далеко, а трохи заробити собі на старість не буде зайвим. До того ж Настуня та Іринка вже давно вмовляють мене спробувати, навіть закордонний паспорт допомогли мені зробити. Тоді наважилась я подзвонити до Таньки сусідки.
– Привіт, Таню. Як ти там? Як Італія? — запитала я.
– Привіт, та все добре. Якщо чесно, нічого, окрім роботи, не бачу. А ти як?
– Та от хочу запитати чи нема вакансії на роботу?
– Ти не повіриш, але є! Якраз шукаємо жіночку.
– Справді? Тоді притримай це місце для мене.
– Гаразд, без проблем! Чекаю тебе у Вероні.
Не очікувала, що Танька так радо погодиться мені допомогти з роботою, але я була неймовірно щаслива. Дорогою до Італії, подумки мріяла, на що буду тратити свої зароблені євро. Сусідка мене зустріла та допомогла влаштуватися, а потім я з великим ентузіазмом узялась до праці. Проте раділа недовго. Потім я побачила усю красу роботи за кордоном, і враз моє натхнення зникло. Бабуля, яку я доглядала виявилась дуже примхливою дамою. Їй не подобалась їжа, яку готую, прибирала теж не так, не так ходила, не так дихала. Вгодити їй було просто нереально. Я не могла натішитись, коли отримала першу зарплату, але той місяць для мене був немов цілий рік. Після того я вже хотіла додому, але вирішила, що ще потерплю трохи. Хотілось більше заробити.
Через два місяці я не витримала та звільнилась. За цей період я повернулась на свою учительську роботу з маленькою зарплатою, дуже скучила за дітьми та внуками. Привезла дітям по дві тисячі євро та повідомила, що більше не повернусь туди, а вони так покривились, ніби з’їли кислий лимон.
– Мамо, то чим вам так в Італії не вгодили, що ви вже не хочете повертатись? — питала Іринка.
– Зрозуміла, що я не до такої праці! Краще в школі сидітиму, аніж задницю бабулі терти.
– Ні мамо, ви просто ледаченька! Була у вас можливість нарешті заробити на розкішне життя, але ви обрали злидні. Хоч би внукам своїм допомогли… — говорила старша.
– А ви самі їдьте та заробіть, якщо вам треба! — відповіла я.
Не так зустріли мене мої діти, як я собі уявляла, не подякували за те, що дала та ще й образилися. Але я вважаю, що не зобов’язана допомагати дорослим донькам. Нехай забезпечують їх чоловіки. А як думаєте ви?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!