Після весілля мені було вкрай важко. Раніше жила з батьками, для яких я була улюбленою і єдиною дитиною. І ось потрапила в чужу оселю до свекрухи, яка щодня вишукувала в мені вади.
Питання чи жити окремо, чи у мами мого Віталіка навіть не було. Лариса Іванівна жила одна у великій квартирі. А чоловік мій військовий. З 2014 року на сході воює. Тож вдома він бував мало. Що мені самій робити. Я сподівалась, що саме самотність зблизить мене з Ларисою Іванівною. Та цього не сталося.
З перших днів вона почала мене повчати, як і що робити в її квартирі. Навіть у нашій кімнаті я не мала права нічого змінювати.
– Можна я ремонт косметичний зроблю?
– Звісно, лиш шпалери будемо разом обирати. Раптом ти не такі купиш.
Вона розповідала, що прибирати, що готувати, і які програми дивитися по телевізору. Мені було важко. А найгірше, що вона слідкувала за кожним моїм кроком:
– Куди це ти зібралася в такій сукні?
– До подруг на каву.
– А ти думаєш, це нормально, що син мій воює, а ти по ресторанах ходиш, ще й виряджаєшся?
– Нічого страшного в цьому не бачу.
Звичайно, я все ж йшла. А свекруха телефонувала Віталіку і накручувала його. Врешті він дзвонив і розпитував, що я роблю і з ким. Це страшенно дратувало.
Згодом чоловік повернувся додому. І тут почалось нове випробовування. Лариса Іванівна втручалась у кожну нашу розмову, під час сварок ставала на бік чоловіка і через це конфлікт ставав ще серйознішим. Врешті я пішла. Навіть вагітність мене не зупинила. Чоловікові висунула умову – або ми винаймаємо житло окремо, або я подаю на розлучення. За місяць ми знайшли невеличку квартиру. Свекруху все це образило. Якийсь час ми зовсім не спілкувались.
Згодом я народила. А тоді, минуло кілька місяців і почалась війна. Усі ми були розгублені. Віталіка відразу ж викликали на службу. Я довго плакала, але відпустила.
Минув тиждень і раптом в суботу із самого ранку в мої двері постукали. Я відчинила і побачила Ларису Іванівну.
– Можна до тебе.
– Заходьте, звичайно! Я зараз кави зварю.
Свекруха, не дочекавшись на свій напій, почала:
– Ти колись зможеш мені пробачити? Я поводилась жахливо. А все тому, що хотіла, щоб в сина все добре було. Переймалась, що його можуть обманути. Дівчата різні бувають. Але ти не така, я знаю. Віталіку дуже пощастило. Пробач стару бабу!
– Та перестаньте, ось тепер, коли я сама стала матір’ю, все розумію. Не впевнена, що зможу колись бути доброю свекрухою.
Ми посміялися, випили кави й дуже довго говорили. Вона згадувала свою молодість, як бабуся Віталіка їй влаштовувала випробування, ще й в селі. Відтоді ми найкращі подруги. Лариса Іванівна дуже допомагає з онуком, у вихідні дні разом ходимо плести сітки для фронту. А ще, вона вчить мене шити. Руки має золоті. Мені вже й сукню таку пошила, наче з дорогого магазину. Разом ми чекаємо нашого Віталіка! І віримо в перемогу!
Як гадаєте. стосунки зі свекрухою можуть так змінитися?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!