Цього літа ми нікуди не їздили. Тож вирішили на кілька днів вибратися на Дністер. Я, мої двоє дітей і моя подруга із сином. Її Петрик товаришує з моїм Денисом. Так і дітям веселіше, і нам. Тим паче, що чоловіки наші на війні.
Тож ми все спланували й почали збиратися. Та раптом про поїздку дізналась свекруха. Вочевидь донька їй розповіла. Вона наскаржилась чоловікові і він мені подзвонив.
– А чого ти мамі не запропонувала поїхати?
– Знаєш, після останньої нашої спільної поїздки я її нікуди не візьму!
– Ти ж знаєш, як їй важко, вона геть сама!
Я зовсім не хотіла брати кудись Аллу Петрівну. З нею просто неможливо відпочивати. Навесні ми взяли її в театр, то всю дорогу вислуховували скарги. Їй все було не так, в автівці – душно, водійка я незграбна, а вистава жахлива й квитки надто дорогі. А коли після театру ми вирішили піти в кафе, вона сказала, що чекатиме в автівці. Доки я не сказала, що оплачу її вечерю не погодилась.
І це не те що мої вигадки. Так завжди. Свекруха псує кожну поїздку. І для мене була значно приємніша компанія подруги і її сина. Та після сварки з чоловіком я вирішила все ж запросити Аллу Петрівну. Подумала, що якось усі вмістимося.
І ось зранку усі зібралися їхати. І тут прийшла Алла Петрівна і побачила нашу веселу компанію.
– Але ж у машині нема стільки місць?
– Нічого, діти сядуть на коліна.
– Ти що, нам дихати не буде чим. Я так не поїду! Нащо ти стільки людей набрала?
– Вибачте, ми поїздку давно планували.
– То ти спочатку подругу запросила, а тоді мене? Вона тобі важливіша?
– Та не в тому річ!
– Так, я так нікуди не поїду. Або я, або вони.
Тут моїй подрузі стало ніяково, вона схотіла йти. Та я її зупинила.
– Ні, це вже занадто! Алла Петрівна, краще залишайтесь! Вам однаково не сподобається.
Такого свекруха не чекала, стояла ображена. А вже за годину подзвонив чоловік і почав на мене кричати. Та я сказала навідріз, що більше її нікуди не візьму. Досить з мене цих коників. Як гадаєте, правильно я зробила чи ні?
Вибачте. Даних поки немає.