Уже близько 20 років я прожив з дружиною і її батьками.
У мене є рідна сестра Богданка. Ще давним-давно мама переписала будинок на свою дочку, а мене залишила ні з чим. Сказала, що хоче старість біля дочки провести.
Я тоді молодий був, гордий. Образився дуже, з сім’єю свою не спілкувався. Переїхав в інше місто, познайомився з Тетянкою, одружився.
Мої свекри були дуже хороші люди, вони прийняли мене як рідного. З ними було дуже легко та просто. Вони ніколи не вказували нам нічого.Допомагали та підтримували, чим могли.
Особливо, я вдячний, що вони були поруч з Танею, коли у нас народилась друга донечка, а я поїхав на заробітки.
Грошей треба було, а в нас я б не змін заробити так швидко. Згодом я почав періодично виїжджати в Польщу, тому зміг поставити свій будинок. Невеличкий, але затишний.
Мої дочки повиростали, вийшли заміж, я вже навіть онуків маю. Я подарував їм по однокімнатній квартирі. Не хотів робити різницю між дітьми, як моя мама. Щоб вони потім не ображались одна на одну. ому я вже давно вирішив. Купую або обом, або нікому.
Мого тестя не стало ще 2 роки тому, а от перед Новим роком в останню путь провели і тещу. Відразу стало так пусто у хаті. Навіть куті не хотілось робити на Святвечір. Стіл накрили тільки заради дітей, які приїздили зі сім’ями Різдво святкувати.
Дружина ходила смутна цілі свята, а коли всі гості пороз’їжджались, сказала до мене:
– Василю, давай проїдемо у твоє село. Ти ж бачиш ми вже не молоді, хто зна скільки кому залишилось. Глянемо, чи жива твоя мати і як сестра живе.
Дружина вже не перший раз робила спробу примирити мене з родиною, та я в цьому питанні був категоричний. Сказав закрити тему.
Та цього разу мені щось ойкнуло і я погодився.
Зранку ми зібрались. Таня спакувала гостинці, ми сіли в автомобіль і рушили. Десь за три години прибули на місце.
Наш будинок я одразу впізнав. Він ще мерехтів гірляндами, так яскраво-яскраво. Я ще подумав:”Нічого собі сестра жирує!”
Постукав у двері, та їх відчинила не Богданка.
– Я купила цей будинок близько року тому. Господиня, здається, за кордон виїхала. Очно не знаю – відповіла жінка.
– А мама її? Вона де живе? – з тривогою запитав я, боячись у відповідь почути, що її вже немає в живих.
– Ось в тому будиночку – вона показала на наш старий сарай, який вже похилився.
Ми з Танею пішли туди. Світло світилось лиш з одного вікна. Ми зайшли, я побачив маму – стареньку, змарнілу, згорблену. Їй було вже 92 роки.
Я кинувся до неї в обійми зі сльозами. Вона теж розплакалась. Та трималась за мене міцно.
На столі у кімнатці стояла кутя з пампушками.
– Мою пенсію забирає сусідка. Натомість приносить мені продукти і закупила дрова на зиму – сказала мама. Я глянув на стареньку пічку, дим просочувався крізь шпарини.
Цей будиночок вже давно був в аварійному стані.
– А Богданка продала наш будинок. Виїхала в Іспанію, там чоловіка якогось має. Вона спершу грошей трохи висилала, просила, щоб за мною приглядали, а потім забула…
Я не міг повірити, що Богданка так винила з мамою. Я не міг її залишити тут. Наказав зібрати речі.
Вона взяла светрик, дві хустинки, кожух і чоботи. Я забрав маму до себе додому. Тепер вона живе з нами у теплому будинку.
Усі старі образи забулися.. Я зрозумів, що був неправий, коли ображався. Це того не варте. Я вдячний дружині, що вона примирила нас з матір’ю.
Як ви гадаєте, чи варто тримати образи? Ви часто сваритесь з рідними?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!