На березі Дніпра в одне село влітку часто приїжджали люди на відпочинок – ну дуже там мальовнича природа. Відпочивальники орендували домівки, або ж підселялися до господарів. Місцеві мешканці таких гостей часто називали “дачники”, тобто приїжджі.
Одного року орендувала кімнату в сім’ї Приходьків Лариса — киянка середніх літ, гарна на вроду. На березі в цьому селі було мало місця, тому для купання багато людей переправлялися на піщану косу неподалік. Лариса Петрівна побачила у власника домівки човен й спитала, чи не зможе він її на косу доставляти цих десять днів відпочинку…
— Ларисо Петрівно, я б залюбки, але мені сіно потрібно косити, зараз якраз пора…
— Не переживайте, для вашої корівки я можу придбати сіно за гроші.
— Та ж якось не зручно, ми щороку самі все робимо.
— Миколо Петровичу, подумайте добре. Я ж на морі б ще більше грошей витратила. Маріє Кузьмівно, відпускаєте чоловіка зі мною? Не переживайте, романів крутити не буду, вже застара для цього, — не відставала від господині квартирантка.
Дружина Миколи обожнювала легкі гроші, тому навіть і не задумувалась над пропозицією, однак попросила додаткові кошти, бо їй без чоловіка на господарстві все самостійно прийдеться робити. Лариса погодилася. Миколі ж було дуже соромно, адже його дружина попросила не маленькі гроші, сіна можна було не на одну, а на дві корови купити. Для себе вирішив, що візьме не всю суму, а дружина нехай потім репетує. Він все одно це чує чи не щодня.
Тепер щодня, коли сонце трохи підбивалося до обіду, Микола переправляв Ларису на піщаний пляж.
В перший день вони практично не розмовляли: Лариса купалася та читала, а Микола ловив рибу, сушив на кущах. Наступного дня слово за слово – й геть забули про книжки та риболовлю. У них було так багато спільного, просто не могли наговоритися!
День за днем їхні стосунки з холодної ввічливості перетворювалися на теплі, дружні. Миколі хотілося бути ближче до Лариси. Вона втратила чоловіка одразу після весілля, й з того часу так і не одружилася вдруге, а так хотіла народити дитину. Микола був дуже розчулений з цієї розповіді, адже теж хотів дітей, але Марія була проти. Взагалі він дуже її кохав, добивався довго, а їй було абсолютно байдуже, навіть заміж не хотіла іти. Однак потім передумала – потрібні були додаткові руки на господарстві.
Поводилася Марія з ним егоїстично, не щиро, але за ці роки він вже звик до цього. А його кохання? Воно, як багаття. Якщо його не підтримувати ніжністю, турботливістю, повагою, згасає…
Лариса після своєї відпустки поїхала додому, а Микола став дуже тужити. Марія не помічала цього, адже квартирантка дуже щедро розплатилася. Одного дня Микола просто почав виймати одяг з шафи:
— Миколо, а ти куди? — питає у чоловіка.
— Ох, Маріє, поїду до Лариси. Припала вона мені до душі… А тобі все залишаю, і хата, і все, що в ній. Прости мені й не тримай зла, покохав я.
В селі про це ще довго говорили, але не співчували Марії, бо знали, що не цінувала вона свого чоловіка. Марія, на диво, теж тужила, але не так за Миколою, як за його працьовитими руками. Й сама не вірила, що Лариса покохала, просто побачила, що хороший чоловік.
Марія вірила, що скоро Микола повернеться, однак він за декілька місяців подав на розлучення й одружився з Ларисою. Кажуть люди, що щасливо живуть в столиці.
Що Ви думаєте з цього приводу?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!