Я до останнього боялася заходити у кімнату Іванка. Відколи його не стало у тій страшній аварії, то я не мала навіть сили підійти до дверей. Досі згадую, як тої ночі до мене зателефонували з поліції та попросили поїхати на огляд. Ох, тоді серце п’ятки втекло та у машині я молила Бога “тільки б не мій Іванко”…
Але під білим простирадлом побачила його руку, впізнала браслет, який подарувала йому на 18 років. Він ще був таким молодим, тільки починав жити!
Здається, що за ці 40 днів я постаріла на 10 років. Легко відчинила двері до кімнати. А там так сонячно та спокійно, тільки всі кубки та гітара у пилюці.
Боюся про це говорити, але за останні роки у нас з чоловіком Матвієм стосунки геть чисто погіршилися. Ми намагалися приховати наші чвари від сина, щоб він того не чув. Ходили до психолога та священника, навіть думали про розлучення.
А перед тим, як не стало Іванка, вирішили пожити окремо. Він поїхав до мами у село, а я залишилася з сином на квартирі.
Боже, це так страшно звучить та боляче казати, але втрата сина нас з Матвієм знову зблизила…
Та я рано раділа. Після того, як всі готі пішли, чоловік викликав мене на серйозну ромову:
– Знаєш, я давно мав тобі це сказати. Але чомусь дуже боявся. Прошу не тримати на мене зла, а просто спокійно вислухати. Словом, у мене є дитина від іншої жінки….
Спершу я думала, що просто знімаюся у якійсь розважальній програмі з розіграшами. Через нерви та стрес почала чомусь голосно сміятися.
– Ну ти і дивак у мене, завжди любила твоє почуття гумору!
– Ні, ти не розумієш, я серйозно…
Тоді я замовкла та довго дивилася йому в очі. Як він міг?
– Зараз Петрикові майже 5…
– Петрик? Ти скільки років від мене приховував другу дитину? Не хочу тебе ні бачити, ні чути. Забирайся! – кричала так гучно.
Матвій намагався мене заспокоїти та обійняти, але я дала ляпаса та подряпала нігтями щоку.
А далі я впала на килим, скрутилася та голосно кричала. Не знаю, скільки годин я так пролежала, але шия боліла та ноги затекли. Надворі вже було дуже темно, тільки де-не-де мерехтіло світло.
Я вирішила помолитися. Скажу, не дуже вірю в Бога та і шлюб з чоловіком ми не брали у церкві чомусь.
Клякаю, ставлю руки та дивлюся у темний кут. Отче наш… А далі все немов у тумані. Я заснула. І мені наснився Іванко.
От він на велосипеді гасає, так хвацько всіх обганяє. А заді хтось сидить. Далі він зупиняється біля мене та каже “Мамо, а ми з братом так чудово покаталися”
“Яким братиком, Іванку?”
“Та ось, мій Петрик!”
І заді його спини входить хлопчик та обіймає мене.
“Мамо, чому ти не казала, що у мене є братик?”
Сон різко обірвався та я прокинулася. До всіх прикмет та забобонів я скептично ставлюся, але такий сон… Де Іванко та Петрик.. Це було не просто так.
Від того ранку минуло вже 2 місяці. Я вже знайома з Петриком, вони живуть у селі з Матвієм. Бачимося на вихідні, ось нещодавно йшли у парк розваг. Як колись з Іванком.
Ми з Матвієм ще не говорили про переїзд, але цього тижня вони залишалися у мене на ночівлю. Я навіть Петрикові читала казочку на ніч. І коли він заснув, то ніжно поцілувала.
Здається, що Бог дав мені шанс бути мамою вдруге. Поки морально себе до цього готую, а ще почала ходити до церкви та молитися. Сподіваюся, що там, десь на небесах, мій Іванко радіє, що тепер у нього є братик.
Можете мені вірити або ж казати, що то дурні вигадки. Та з Божою поміччю я все здолаю.
На вашу думку, можна прийняти чужу дитину як рідну? Це допоможе жінці забути про таку втрату?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!