Не думала, що зі мною і моїм братом перестане говорити вся родина. Пів року тому ми вирішили відвезти батька в будинок для людей похилого віку.
Писати тут, як нас обзивали і якими поглядами дивились родичі я не буду, але це не вкладалось в їхніх головах. Нам з братом було спокійніше, аніж залишати батька одного в селі.
Ми з братом давно живемо окремо, у кожного свої сім’ї, діти. Батьки все життя прожили в селі, мали невелику господарку. Між ними була велика різниця у віці, майже 20 років. Але дивлячись на них так би й не подумав ніхто. А коли мами не стало батько дуже подався.
Ми спочатку думали, що потрібен час, він трохи відійде, прийме втрату і знову житиме звичним життям, гратиметься з внуками, візьметься за сад. Але у його 81 ставало тільки гірше. Навіть характер став нестерпним. Якось він не виходив з дому, трубки не брав, то довелося двері виламувати, бо подумали вже про найгірше. А скільки разів він міг нас вигнати з дому…
Він перестав дивитись за собою, їсти, прибирати. Життя втратило всі барви, але ми з братом хвилювалися не менше. Доводилось приїжджати практично щодня і контролювати, щоб він пив свої ліки.
Добре, що у нас з грошима та часом все було добре, ми з братом без зайвих обговорень поділили обов’язки, а потім стали помічати дещо. Батько став збуватися. Розговориться про щось, а потім маму згадає, наче вона десь вийшла чи в іншій кімнаті. Ми одразу відвезли його в лікарню, там виписали ліки, але попередили, що цей процес невідворотний і з часом ставатися тільки гірше.
Ми знову радились з братом. Я сказала, що заберу батька до себе, а він нехай час від часу допомагає і гроші підкидує. Він погодився, але батько був категорично проти. Влаштував таку істерику, що довелося швидку викликати.
Лікарі радили не поспішати з такими рішенням і не тиснути на нього, бо з цього нічого доброго не вийде.
Потів він пережив інсульт. Його права рука вже не була як раніше, він став гірше ходити, але коли виходив з дому, то міг пройти так далеко, що доводилось його шукати. Нас ця ситуація дуже лякала, батько міг наразити себе на небезпеку будь-якої миті.
Стали шукати для батька пансіонат. Довго вибирали, особисто приїжджали, розмовляли з працівниками, читали відгуки. І таки знайшли той, який підходив по всіх параметрах. Скажу одразу, що послуга ця недешева, але воно точно того варте, бо батько цілодобово під наглядом, у нього буде дозвілля, працівники перевірять чи він випив ліки і в разу чогось прийдуть на допомогу.
Ми привезли батька. Перший тиждень провідували його щодня, щоб побачити чи йому там добре, чи подобається. На щастя ми бачили позитивні зміни. Він не так часто забувався, подружився з іншими людьми, міг підтримувати розмову. Ми з братом видихнули з полегшенням. Потім ще погуляли з батьком у їхньому парку, а потім він пішов у басейн.
Ми щиро раділи, що тепер батько у безпеці та має нових друзів, він навіть почав жартувати.
Але наші родичі геть не сприйняли такого жесту. Ми для них тепер перші вороги і щоб не намагалися пояснити – ніхто не слухає. А всю цю колотнечу почала рідна молодша сестра батька, яка навіть не провідує його.
Чесно, ми вже втомилися від їхніх невдоволень, навіть доказувати нічого не збираємось. Хай собі говорять, що завгодно. Найголовніше те, що батьку у пансіонаті значно краще ніж вдома на самоті.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!