Виходжу з будинку, прямую до машини. Треба поїхати у магазин, бо у холодильнику вже геть чисто миша повісилася. Тільки-но відчиняю двері – сирена, сповіщення на телефоні “Повітряна тривога, пройдіть в укриття”.
Бачу, як на дитячому майданчику починає плакати дівчинка. Вона з мамою гралася у пісочниці
– Оленька, ну не нада плакать! Ми ідьом дамой, – каже мама.
Бачу, що у дитини вже реально почалася дика істерика. У машині були цукерки (заїдаю стрес на дорозі), взяла декілька штук, пішла до них.
– Вітаю. Ось, пригощайся. Не бійтеся, я ваша сусідка, живу у тому під’їзді. Чому ти плачеш?
– А мнє дядя сказал, что сирена із-за меня!
Видно, що переселенці.
– Тобто?
Дівчинка судомно збирала свої іграшки з пісочниці у рюкзачок, зі мною стала говорити її мама. Слово через слово проскакувала українська мова, але я бачила, як вона старається нормально розмовляти:
– Ми приїхали с Харькава. А у мого мужа єсть брат, он проживає в Москвє. От ще на початку війни он па…зателефонував і почав смєяться “Ето у вас бандери стріляють”. А дітінка все чула і думает, что ето правда.
– Не слухайте, у тих зомбі нема мізків. А у вас, до речі, гарно виходить розмовляти українською!
– Спасіба. Ми перше дуже боялися, ведь зналі, как тут реагують на таких, як ми…
– Дурниця. Ми, львів’яни, не такі страшні, як про нас розповідає російська болотяна пропаганда.
Ми разом спустилися до сховища. Я так хотіла їм допомогти, показати, що вони не одні тут.
– Як тебе звати?
-Оля. Я ще плоха розмовляю українською.
– Ні, у тебе все гарно виходить!
– А мой дядя гаваріл, что український язик – то погано.
– Ти що? Українська мова така гарна та милозвучна.
– Да, я сматрю мультики і вчуся. Я знаю, як буде родіна!
– І як же?
– Батьківщина!
Мені так стало і приємно, і образливо за дитинку. Видно, що вона дуже старається, не можу уявити, що їй на свій вік вдалося побачити та пережити. Вирішила не розпитувати їх про те, як рятувалися з-під обстрілів. Ні, я не маю на це права.
– На щастя, в садікє дітки дуже харашо до неї ставляться, нє кривдять. Я знайшла роботу швидко, а чоловік у перший день вайни пашол на фронт.
Чого навчила мене ця історія?
Знаєте, мені здається, що ми інколи надто скептично відносимося до переселенців. Ну допоможіть їм адаптуватися – купіть продукти, проведіть екскурсію містом, познайомте з новими друзями, станьте репетиторами врешті-решт!
Повірте, це наблизить нас до перемоги та об’єднає весь народ у боротьбі проти ворога!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Ви погоджуєтеся зі словами дівчини?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!