Кажуть, кожному написана своя доля, а всьому є свій час… Я у це все не вірила, аж поки не зустріла кохання у свої 46!
Якось так моє життя склалось, що мені завжди було не до романів. Спочатку батьки віддали мене на медика навчатися, а там про особисте життя ніхто й не мріє, потім я кар’єру почала будувати… А там сталось те, що і взагалі від мене чоловіків відігнало.
Єдина подруга моя, а заодно і кума, загинула в страшному ДТП… Вона сирота, нікого з рідних немає, тільки донечка маленька й лишилась. Я перед Богом обітницю давала, що за цю дитину до кінця своїх днів відповідати буду. От і виховувала її, як рідну.
Єва – дуже розумна і гарна дівчинка, ніколи в мене з нею проблем не було. Але час летить так швидко, що й обернутись я не встигла, як вона університет закінчила, а я постаріла.
Усі подруги вже давним-давно внуків бавили, сімейним життям насолоджувались, а я й не знала, куди себе приткнути.
Змінив усе Віталій – гарний, розумний, харизматичний чоловік. Зустрілась я його в магазині й втріскалась, наче школярка! Ми люди вже не молоді, тому довго не думали – з’їхались вже через два тижні.
Роман закрутився в нас швидко, але щастя любить тишу, тому про це все ніхто не знав. Вилізла правда аж тоді, як ми квартиру придбали одну на двох.
Не хотілось життя у чужих стінах доживати, то ми склали всі свої заощадження до купи та й розщедрились на квадратні метри. Почула якось про це донька Віталіка та й приїхала рознюхувати все.
– М-да, непогана у вас квартирка… А от ми з дітьми тулимось в одній кімнаті. Там і розвернутись нема де! – почала з порогу жалітися Аліна.
– Нічого, доню! То діло наживне! Бачиш, ми он з Любонькою тільки до пенсії на власне житло назбирали. У тебе ще все попереду! – відповідав їй Віталій, наче не розуміючи натяків доньки.
Вона мені, чесно кажучи, одразу не сподобалась. Я їй, видно, теж.
Увесь цей час, поки ми таємно зустрічались, Аліна батьку жодного разу навіть не зателефонувала! А тут у гості приїхала, догоджає, як може, та постійно на свої умови проживання жаліється! І мене постійно підставляє, образити намагається…
– А на кого ж, тату, ви цю квартиру записали? – запитала вона якось ніби випадково.
– Та як… На мене. У Люби щось там із документами не так було, то ми вирішили на мене поки все оформлювати. Треба буде, до речі, з цим розібратись, поки час є, – чесно відповів мій чоловік.
Ох, як же в тієї зміюки очі загорілись! А на вечір я ще й випадково підслухала, як вона з чоловіком своїм говорила. Мовляв, треба просто почекати, поки батько на той світ відійде, та й можна заїжджати в нове житло…
Такого я від неї не очікувала! Як таке взагалі про рідну людину казати можна?!
Що тепер робити – не знаю. Якщо з чоловіком моїм щось станеться – я лишусь із пустими руками! А він на 10 років від мене старший, у такому віці всяке може трапитись. Просто підійти й сказати, що квартиру на мене переписати треба – не можу. Правду про доньку теж розповідати не варіант, бо він або не повірить, або не переживе.
І що оце його робити, аби на старості на вулиці не жити?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Дайте якусь пораду!
Напишіть нам в коментарях у Facebook!