Перша субота після пенсії у людей похилого віку Карпових була в клопотах і нервах.
З вечора Зоя Артемівна ставить тісто, Славко – не ласун, але булочки зі сливовим джемом, цедрою і горіхами обожнює, за вуха не відтягнути.
Встають рано, щоб все встигнути, навіть обходяться без бурчання, хто кому спати заважав – хто хропів, хто всю ніч в туалет сновигав, швидко снідають, перевіряють один одного, чи всі таблетки прийняті, і за справу.
Зоя Артемівна до плити, Герман Петрович пакує сумку, книжку загортає в целофан, дощу ніби не обіцяли, але всяке буває, в купленій червоній машинці підкручує колеса, у китайців цих все ледве тримається.
О десятій вибираються. Їхати далеко, дві пересадки.
По дорозі Зоя Артемівна думає: ось же голова порожня, цедру-то в начинку покласти забула, засмучується. Герман Петрович думає: чи не відваляться колеса. І окремо думають про одне й те ж.
До інсульту Герман Петрович добре заробляв, таких автомеханіків на все місто раз-два та й усе, до двадцятиріччя купили доньці квартиру, що їй з батьками тулитися, треба своє життя влаштовувати. З особистим життям довго не складалося, вже й не сподівалися, а в тридцять два дочка таки вийшла заміж, Славко народився, бабусине і дідове щастя. Зять виявився нерозумний і з амбіціями, то сигаретами торгував, то пилососами, то ліками від усіх хвороб. Скрізь прогорав, але всякий раз кидався в новий прожект, в якому неодмінно розбагатіє. У нові прожекти вклав жигулі, потім дачу.
Рік тому зятя осінило. У тестя квартира в тихому центрі, стелі три сорок, кухня дванадцять метрів, передпокій хоч танці влаштовуй, якщо поміняти на меншу на околиці, то доплати плюс кредит вистачить, щоб відкрити продуктовий магазинчик на ринку. Зять вже і варіант обміну пригледів, квартиру поруч із залізницею, ну маленька, а скільки там старикам треба, помістяться.
Дочка ридала на тему «інакше він мене кине». Германа Петровича як різонуло – не “нас зі Славком», а «мене».
Зазвичай він був поступливий, аби тихо було, а тут уперся, розумів, що квартира полетить туди ж, куди і все інше, з чим Славко залишиться. Знову спасибі сусідові, звів зі знавцем юристом, оформили документи так, щоб комар носа не підточив, щоб ніяких лазівок, щоб ні зятю, ні доньці, тільки онуку.
Зять образився, дочка образилася, люб’язність з ласкавістю вітром здуло.
Славко уже виглядав їх з вікна, замахав руками, застрибав. Почекали на лавочці біля під’їзду, через хвилин десять дочка його вивела, забрала сумки, сухо сказала, щоб до четвертої був удома.
Добралися до парку, по всіх гойдалках-каруселях пройшлися, по тих, на які дітей без дорослих пускають, морозиво їли, в тирі стріляли, Зоя Артемівна як снайпер, у Славка гірше, а Герман Петрович все в молоко, руки тремтять, де тут прицілом.
Удома Славко почав просити, щоб зайшли, він малюнки свої покаже, знаєте, як вчителька хвалила, навіть Вероніку так не хвалила, а Вероніку взагалі завжди хвалять, ну дід, ну бабуся, ну ходімо, на п’ять хвилиночок, ну діду!
Піднялися. Дочка відкрила, обличчя кам’яне.
У Славка здібності, а може, і талант, щоб так дитина в сім років малювала – очам не віриш, в кого пішов, в роду художників не водилося.
Зять привітатися не вийшов.
Коли йшли, почули, як у вітальні він голосно сказав доньці, коли вже ходити сюди перестануть, їм що? Медом тут намазано?! Помирати давно пора, а вони по гостях, по гостях
Дочка промовчала. Славко теж почув, стиснувся, втупився в підлогу.
Додому добиралися довго, невдало.
На другій пересадці Герману Петровичу стало погано, пощастило, що люди чуйні, на лавку посадили, води принесли, хотіли навіть швидку викликати, від швидкої Карпові відмовилися, яка швидка, яка лікарня, вже пізно лікувати.
Молода пара, одягнені як два опудала, зупинила таксі, Герман Петрович не знав, скільки зараз таксі коштує, припускав, що недешево, нічого, він посидить, віддихаєтеся і поїдуть помаленьку.
Таксист стояв над душею. Зоя Артемівна сказала йому:
– Спасибі, не треба, ви, голубчику мій, їдьте, ми самі.
А таксист заявив:
– Так мені ці, молоді, заплатили, це що, не ваші?
Довіз, довів до під’їзду, допоміг до квартири дійти, хороша людина. Зоя Артемівна наплакалась, напилася валокордина, заснула.
Герман Петрович дивиться телевізор. Не бачачи. Дзвонить телефон.
Славко, тихенько, щоб батьки не чули:
– Діду, ти не помирай, добре? І бабуся нехай не помирає. Діду, скажи, чесне слово, що не будете помирати! Мене Вероніка заклинання навчила, діду, повторюй, між морем і туманом між горем і обманом ні за що я не збрешу ніколи я не помру, діду, повторюй!
Герман Петрович повторює:
– Між морем і туманом …
Ну, значить, можна жити.
Як ви думаєте, чи зможе жінка налагодити стосунки зі своїми літніми батьками?