Подруга запропонувала евакуюватися з Дніпра аж до Словаччини. Мовляв, закордоном набагато безпечніше, тому я її послухала. Однак, не знала, що Світлана має підлий план – хотіла нажитися на моєму горю!

Я сама з Херсону, дивом встигла виїхати 27 лютого з окупації з дітками. Бо після нас вже деякі машини почали просто розстрілювати посеред дороги та полів. 

На щастя, вдалося знайти невеличку кімнатку на оренду в Дніпрі. Діти помалу відходили від того шоку, який побачили та відчули в рідному місті, потоваришували з сусідськими дітлахами. А я влаштувалася продавцем у продуктовий магазинчик в нашому районі. 

Думала, що хоча б тут мені якось вдасться почати життя знову, головне, аби мої донечки були в безпеці. 

Однак, минулого року 14 січня я знову відчула на собі весь жах. Ракета поцілила в сусідній будинок, загинули люди, які щодня ходили до мене в магазин за продуктами, я їх знала. А коли почула, що навіть 3 діточок загинуло – то почала дико плакати. Боже, а якби та ракета поцілила в наш будинок? А якби мене вдома не було, а тільки донечки? 

Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi

Тоді до мене зателефонувала близька подруга дитинства, Світлана:

– Аню, швидко збирай речі та купуй найближчі квитки до Словаччини, я тебе у Кошице зустріну на вокзалі. 

– А де мені жити? На тому ж вокзалі бомжувати?

– Не вигадуй, я тебе в себе на квартирі поселю.

Вже 17 січня ввечері я з дітками стояла на вокзалі в Кошице. Дорога була нелегка – З Дніпра до Львова, зі Львова на Ужгород і з Ужгорода на кордон. Ми втомлені, голодні, нам дуже холодно, що аж зуб на зуб не попадає. Я взагалі не розуміла, що відбувається. А Світлана одразу в машині почала розповідати за роботу:

– Ти після завтра маєш вийти на завод. То гарна фірма, зарплата нормальна. Фасування різних продуктів на складах. Зараз так важко знайти роботу в Європі, бо багато біженців! 

– Яка робота, ти про що?

– Ну для тебе! Я ж не можу сама за вас всіх платити оренду і купувати продукти.

Пошепки

Звісно, я вдячна Світлані за допомогу з працевлаштуванням. Однак, це була така важка робота – по 10-12 годин на ногах, не встигала ні кави випити, ні якоїсь канапки перекусити. Ще й у цеху дуже холодно, постійно одягала рукавички та курточку, а під низ – 2 пари колготок та зимове взуття. 

Дівчаток я не поспішала віддавати у місцеву школу, вони поки дистанційно вчилися з однокласниками-українцями у Скайпі. Я заробляла тисячу євро, але певну частину віддавала Світлані за комуналку. Хоча вона спершу взагалі пропонувала кожну людину у квартирі рахувати окремо (типу, аби платили не порівно, а вона 1/4). Тільки мені що дітей після уроків на завод так само гнати?

Світлана неодружена їй 37, вона інколи приводила своїх “кавалерів” на квартиру. Спершу це було просто так чаювання з тортиком, але потім переросло в більше – куріння вдома, випивка, гучна музика, непристойні звуки з її спальні. Здавалося, що ми живемо у якомусь борделі, чесно. Тому ми з дівчатками часто ввечері йшли типу на прогулянку, коли Світлана привозила чергового коханця у гості. 

І от нещодавно Світлана заявила, що з нами ще житиме якась жіночка з Білорусі:

– Будемо дешевше платити комуналку.

– Це тобі так здається. Думаєш, вона не буде використовувати воду чи газ?

– …А тут можна поставити їй матрац надувний.

– То вона ще спатиме у нашій кімнаті?

– Так. Власниця мені плату за оренду підняла. Так що з тебе тепер не тільки комуналка. 

Я порахувала гроші, які б умовно мали залишитися на інші витрати – то просто мізер, дітей я точно не прогодую. А ще треба мати на якийсь одяг, продукти, на розваги.

Тепер от сиджу на квартирі, пишу цю історію та не знаю, куди дітися. Повертатися в Україну страшно. І де мені жити? У Дніпрі, де постійні прильоти? Херсон так само, не дуже безпечне місто, щодня читаю ті жахливі новини. Тим паче, нещодавно в мій район був прильот і там все розбомблено. Навіть не знаю, чи наша квартира вціліла. 

Шукати десь прихистку на Заході? Знаю, що там ціни на оренду просто космічні, а зарплати маленькі. Тим паче, у Словаччині я хоча б маю стабільний заробіток, як-не-як, цей завод мене та діток годує.

Не так я уявляла підтримку від подруги. Здається, що вона взагалі Бога в серці не має та хоче тільки одного – нажитися на чужому горі. 

Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Daryna
Adblock
detector