– Я стільки разів наголошувала: я люблю чай з бергамотом. П’ю тільки заварний. Пакетований терпіти не можу, – бідкається сімдесятирічна Олена Павлівна. – Невже так складно запам’ятати й купити мені саме те, чого я прошу. Для чого витрачати намарно гроші, якщо я і так їсти чи пити того не буду? Думаєш послухали? Ага. Знову привезли пакетований зелений чай. Господи! Я ж казала, що не люблю такий. А сметану просила купити в стаканчику, а не в пакетику. Це ж так незручно. Масло мені потрібне із 72-ма відсотками жирності. А вони що привезли?
– Взагалі ні з чим не вгадали?
– Нічого з того, що я просила, не привезли. Дочка тільки відмовки постійно шукає: туди не заходили вони, а цього не було в магазині. Так я їм і повірила. Не перший рік на світі живу. А потім доводять мені, що самі їдять усе те, що привезли мені, і все з ними гаразд. Я за них тільки рада, але їсти хочу те, що люблю сама. Я її питаю, чого про маму не подбає? А вона мені: дякуй і за те, що хоча б щось привезла.
Дочці Олени Петрівни майже сорок п’ять років. Вона вже давно має власну сім’ю: чоловіка та двоє дітей. Старша доня у неї від першого шлюбу. Уже доросла. У Виші вчиться. Зараз там якась тяганина з гуртожитком та навчанням, але старенька в таке не занурюється. Молодша донька Олександри народилася вже у спільному шлюбі з новим чоловіком. Закінчила четвертий клас, тепер до старшої школи переходить.
З останньою в бабусі стосунки тепліші. Усе літо з нею провела.
Своєчасно перший шлюб став важким випробуванням для Олександри. Особливо болюче далося розлучення. Втрат зазнала не тільки моральна сторона, а й матеріальна. З грошима спочатку було дуже скрутно: діти, борги, два кредити. Ясна річ, що мати не залишила доньку з онуками без даху над головою.Прийняла у свій дім і допомагала, чим могла.
Згодом усе налагодилося. Жити стало трохи легше. Олександра навіть у фінансовому плані вийшла на певну стабільність.Тоді зустріла хорошого чоловіка і вийшла заміж вдруге. Так у них народилося третє дитя. Живуть, з чоловіком добре, але, на жаль, не дуже багато. Обидва працюють, але квартира у них в іпотеці: зять придається, непогано. Новий обранець – людина хороша. Здається ввічливим, добрим і не скупим, а це головне. Він навіть із тещею спільну мову знайшов.
– І з квартирою я їм допомогла, і з дітьми помагала, і грошима, якщо треба, то також помагаю. Маю, якщо чесно, і сама не так багато тієї пенсії, але стараюся так, щоб усім догодити.
На пенсію жінка не виходила досить довго. Мала хорошу роботу, де її любили та поважали, тож не було причин тікати завчасно. А коли її час таки прийшов, то пані Олена продовжувала вести активний спосіб життя. Спокій був їй не до душі. Вона завжди казала, що жити – це працювати та рухатись. За таким принципом і жила. Влітку дача, а взимку хор, театри, екскурсії і навіть якісь курси для пенсіонерів.
– Скоро старість прийде і буде довго у двері стукати, але так і не застане тебе вдома, – сміялася донька.
Не забувала пенсіонерка і про онуків. Тут ще й третє внуча з’явилося, тож клопотів вистачало. Але згодом роки взяли своє і жінка відмовилася сидіти з останньою дитиною. Сказала, що перших двох вибавила і на цьому закінчить. Сил більше не було.
Вона розуміла, що доньці зараз не до нянь, бо кредит і досі ішов слідом, але вдіяти нічого не могла. Відпочити та пожити для себе також хотілося. До того ж тепер у доні повна сім’я.
Якось вони із Олександрою через це навіть посварилися. Кілька днів навіть не розмовляли. Дівчина знайшла недорогу, зате хорошу няню і на цьому якось конфлікт згладили.
А тепер допомога бабусі й зовсім ні до чого. Дітки повиростали. Та пані Олена навіть не погодилася б, якби й кликали. Сил немає. Вік не той.
Навесні жінці і зовсім погано було. Проблеми з ногами. Ходити самотужки вже важко. Лікарі тільки руками розводять і вказують на вік. Про життєві принципи та активний спосіб життя довелося забути. Тепер кожен крок Олені Павлівні дається вкрай важко. Ходить вона не дуже багато й не так далеко, як колись. А про театри, хор і магазин тепер взагалі можна забути. Навіть до лікарні з’їздити, що через чотири зупинки, жінка сама вже не наважується. Доводиться просити рідних.
Багато відповідальності зараз лежить на Олександрі. Вона і продукти матері привозить, і ліки, і щось для дому – словом усе, що треба. Втім, догодити Олені Павлівні, як виявилося, важко.
Донька просто бере у неньки список продуктів і купує все необхідне опираючись на вид продукту, а не на марку, як того вимагає пані Олена.
Вони, напевне, по-рідному дивляться на поняття продуктів. Старенька звикла брати потроху, але якісне та смачне. Олександра ж бере стільки, щоб прогодувати всіх і витратити на це якнайменше. Купується на акції та знижки, які її матір терпіти не може. Таке ж добро зараз дістається і Олені Павлівні. Через що та так сильно обурюється.
– Якось просила її фінського сиру купити. Попередила, що слід узяти маленький шматочок. Мало, зате хороший. Я ж знаю, я все життя так робила. А вона знаєш що? Принесла мені кілограм бог знає чого. Чогось дуже дешевого і гидкого на смак. Я мовчати не стала. Сказала, що це – не сир! А донька мені заявила, що сама такий їсть і не померла досі, отже і я житиму. Я схожа на бідну людину, яка не може дозволити собі нормально поїсти? я ж не прошу тонни мені привозити. Сама ж зазначаю, що краще купити трохи, зате якісного. А потім виявляється, що це я ще вередую.
Я розумію, що в Саші робота, діти, чоловік, кредит. Але ж і я – її сім’я. Я не вимагаю у неї чогось надзвичайного. Вона ж не сама це на собі тягне. У неї чоловік тепер є. Так його розхвалює, то чому він нічим не помагає? Ось так вона матір слухає. Ось так я їй важлива.
На чиїй стороні правда в цій історії?
Кому слід поступитися власними принципами?
Що повинна зробити мати та донька, щоб знайти спільну мову?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!