Я кохала чоловіка усім серцем. Ми були разом з дитинства і я нікого іншого не бачила поруч із собою. Та не дуже раділа з нашої дружби мама Стаса. Вона завжди стверджувала, що в нас дитячі стосунки, несерйозні.
– Награєтесь і розійдетесь! Це все несерйозно!
Та ми так не вважали, після закінчення школи разом поїхали до міста. Хоча й жили в різних гуртожитках, та щодня були разом. Згодом Стас зізнавався, що мама увесь час вмовляла його мене покинути:
– Ти ж життя не бачив! Є й інші дівчата! Потім шкодуватимеш, що не нагулявся! – казала вона.
Та мій коханий її не послухав. Ми зустрічалися, а у 20 років побралися. Жили добре і ніколи не сварилися. Згодом вирішили разом побудувати бізнес. Багато працювали, але й заробляли гарно. Скоро придбали квартиру, а тоді замислились про дітей. Та мені ніяк не вдавалося завагітніти. Я вирішила обстежитися, дуже переймалися, та лікарка запевнила, що я здорова. Тоді я попросила чоловіка відвідати спеціаліста. Стас погодився, але потім втрутилася його мама.
– Ти що? З тобою все добре, не вигадуй. Це все твоя Оля, хоче на тебе скинути провину.
Та врешті потайки він пішов до лікаря. І тоді дізнався, що причина того, що я не вагітнію саме в ньому. Ми не могли в це повірити. Та я не збиралась відступати. Адже є різні варіанти. Утім чоловікові було дуже складно все це пережити, він став дратівливим, ми дедалі частіше сварилися. Масла у вогонь підливала свекруха, котра в усьому звинувачувала мене.
Закінчився наш щасливий шлюб просто – Стас зрадив. Він наче навмисно це зробив. А я не змогла пробачити й пішла. Аби оговтатись я на якийсь час поїхала до сестри в Німеччину. Та за три роки повернулась. Якось йшла вулицею і раптом почула, що мене хтось кличе. Озирнулась і побачила колишню свекруху.
– Ну що, ти як? Когось зустріла!
– Ні, але я не поспішаю.
– От і дарма? Ти не молода. У сина прекрасна дружина. Вже двоє дітей.
– Серйозно?
– Так, ми лиш потім збагнули, що ти навмисно його переконала, що дітей не може бути. Хоча сама пустоцвіт. Його Люда ще до весілля завагітніла, навіть без лікаря обійшлось.
Я не могла в це повірити. Та вмить все збагнула і почала реготати просто в обличчя колишній свекрусі. Вона нічого не могла допетрати.
– Чого ти смієшся?
– А ви не розумієте? Виховуйте і далі своїх онуків. Чи чужих!
Вона аж зблідла від злості.
– На що ти натякаєш? Люда не така, вона б не зрадила.
– Еге ж. А ви тест зробіть! Добре, я поспішаю.
Я пішла, а вона й далі стояла, наче статуя. На мить мені навіть незручно стало, зруйнувала її ідилію. Та потім я подумала, що маю на це повне право. Можливо у нас зі Стасом була б щаслива сім’я і діти. Та вона долучилась до руйнування нашого життя. Як гадаєте, правильно я вчинила чи ні?
Вибачте. Даних поки немає.