Ми з Сашком були разом чотири роки. Тоді навчалися в університеті, молоді й шалено закохані. Мріяли одружитися після випускного. Та згодом його запросили на роботу в інше місто. Він погодився, а мене навіть не спитав.
І все б нічого, та я тоді була вагітна. Я благала коханого залишитися. Та він не слухав:
– Ти хочеш, аби я відмовився від такого шансу? Думаєш лише про себе. Це зіпсує моє життя!
Він поїхав і більше навіть не дзвонив. Я написала йому, коли народила. Та все марно. Син не входив в плани Сашка.
Мені дуже пощастило, адже батьки мене підтримали. Я жила з ними. Мама бавила онука, а я змогла знайти гарну роботу. Михасик зростав чемним та добрим хлопчиком. Та мені все ж спокою не було. В голові не вкладалося, як так, що Олександру байдуже, що в нього є син.
На якийсь час я втратила всі контакти колишнього. Вирішила викреслити його зі свого життя назавжди. Та коли синові виповнилося шість років, він здивував мене питанням:
– Мамо, а чому у всіх є тато, а в мене немає?
– Він є, просто дуже далеко.
Сльози полилися із моїх очей. Згодом я заспокоїлася і вирішила пошукати Сашка в соціальній мережі. І ось він – Олександр Василенюк, пише, що живе в нашому місті. Так, Вінниця велика, все може бути. Тим паче, що будинок батьків на околиці.
Я вирішила написати колишньому. Хоча й сторінка його була закрита, без фотографій, але всі дані збігалися й друзів чимало спільних було.
“Подивись! Це твій син! Якого ти покинув” – написала я.
Ніхто не відповів. Лишень наступного дня я побачила повідомлення.
“Який гарний хлопчик! Але щось я не можу згадати вас. Наче всіх колишніх пам’ятаю”
“От безсоромний” – подумала я. А тоді відповіла:
– Справді чотири роки разом – нічого не вартують!
– Які ще роки? Я вас не знаю! Хоча й шкода, ви гарна!
Я зніяковіла. Як таке може бути? Невже Сашко все забув. А тоді виявилось, що це просто інший Сашко Василенюк. Почала писати нашим спільним знайомим. І вони підтвердили мої здогадки. Адже також помилково додали незнайомця.
Але з Сашком ми продовжили листування. Виявилось, він старший, має власний магазин. А також розлучений, його колишня із сином переїхала до Німеччини, де знайшла іншого.
Олександр запросив мене на побачення в дитячий центр. Сказав, щоб приїхала разом із сином. Мій Михасик відразу ж потоваришував із цим чоловіком. А потім навіть спитав:
– А ти тепер будеш моїм татом?
– Сподіваюсь.
Така відповідь на першому побаченні мене шокувала. Але потім він спокійно продовжив:
– Слухай, я вірю в долю. Не просто так ти мені написала, що це мій син. Ми вже дорослі, ти мені давно сподобалась. Я надійний й самодостатній, зроблю все, аби бути тобі опорою.
– І що ти пропонуєш?
– Розпишімося, переїздіть до мене. Я відчуваю – це правильне рішення.
Сашко випромінював впевненість і я йому повірила. Хоча раніше чоловіків до себе не підпускала. І от ми вже три роки разом. Він чудовий тато. Зараз захищає нашу країну на фронті. Я ним пишаюся, і син також!
А ви могли б вийти заміж за незнайомця? Вірите в долю?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!