Мирося — моя найліпша колежанка з дитинства. Усе почалось з однієї парти, потім інститут, весілля навіть справляли в один рік, ще й донечок обоє маємо. Ну про таке ми раніше могли тільки мріяти. Оскільки ми обоє не з багатих родин, то старались допомагати одна одній. Ділились продуктами, одягом для малечі, доглядали дітей, якщо потрібно було.
Потім життя Миросі пішло наперекосяк. Чоловік її покинув, вона сама виховувала доньку та ще й мама тяжко захворіла. Окрім того, в подруги була невелика господарка, за якою потрібно було доглядати. Тому серед роботи, науки дитини, догляду хворої мами та домашніх обов’язків жінка практично забула, що таке відпочинок. Мені було щиро шкода Миросі, однак я намагалась допомогти чим могла.
У мене, на щастя, особисте життя склалося, донька слухняна та старанна, багато зусиль на її навчання у мене не йшло, до того ж батьки, дякувати Богу живі й здорові! Через декілька років, коли Миросина донька закінчувала школу, їй потрібні були кошти на те, щоб надалі дати гарну освіту дитині. Тоді подруга отримала пропозицію поїхати на заробітки, але не було з ким залишити стару маму.
Якось телефонує мені вона і каже:
– Анно, хочу попросити тебе доглянути за моєю мамою, поки я буду за кордоном. Хоча б 3 рази на тиждень приносити їй щось поїсти та прибирати у квартирі — заявила мені подруга.
– Та без проблем. Але сподіваюсь, що за мій витрачений час, ти мені платитимеш? Хоча б 2-3 тисячі в місяць — запропонувала я.
– Оскільки в мене немає іншого варіанту, я погоджуюсь — відповіла вона.
Таким чином ми домовились, однак видно було, що вона очікувала на безплатну мою допомогу. Ну але я також маю роботу, дитину й чоловіка, а ще бігати до її мами не знати скільки часу, то погодьтесь не так легко.
Коли Мирослава поїхала, я доглядала її матір наче рідну. Приходила тричі на тиждень, а той частіше, коли була можливість та потреба, приносила їй готову їжу, щоб вона вже не стояла біля плити, а інколи навіть вночі біля неї чергувала, коли старенька геть злягала. Її дочка надсилала мені за те по 50 євро щомісяця. Як на мене, це мізер, адже роблю я для неї багато, проте не наважувалась щось казати. Не знаю, якими потами вона там заробляє ті євро, тому й мовчала.
Через рік випала можливість моїй донечці поїхати вчитися за кордон, однак на той час я не могла собі дозволити таку розкіш. Тоді якраз повернулась з Італії Мирослава і я подумала, що це прекрасний шанс попросити в неї позичити трохи грошей. Однак подруга приїхала якась сама не своя, постійно мене ігнорувала та видумувала різні причини тільки щоб не бачитись. Потім я вирішила зателефонувати їй та попросити кошти:
– Подруго, не знаю, чи ти образилась, чи що, але прошу тепер я допомоги у тебе! Позич мені 10 тисяч гривень, я тобі віддам усе найближчим часом — просила я її.
– Що? Як ти смієш у мене ще просити грошей? Я тобі й так щомісяця надсилала по 50 євро, а ти якщо була б мені подругою, то погодилась допомогти безплатно.
Сказати, що я була в шоці це нічого не сказати… Називається зробила їй добро, майже задурно, поки вона там сидить з якоюсь старою в місяць за тисячу євро. Тепер як захоче знову їхати у свою Італію, то нехай шукає якусь іншу доглядальницю. А як ви вважаєте? Як я маю реагувати на це?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!