– Поки брат не закінчить школу, про заміжжя навіть не мрій! – суворо сказав батько. Мені довелося йти на крайні хитрощі

Як тільки Олені виповнилося 12 років, батьки задумалися над ще однією дитиною. Так у неї з’явився брат. «Пощастило тобі з такою неймовірною помічницею!» – в один голос вигукували знайомі і рідня. Олена не дуже любить згадувати своє дитинство, але своєю історією вона зі мною поділилася. 

Моя мати вирішила не сидіти в декреті три роки, як зі мною. Як тільки Михайлику виповнився рік, вона завершила годування та вийшла на роботу на повний день. Зранку нам допомагала бабуся, а як тільки я поверталася зі школи, вона або лягала відпочивати, або йшла додому. Брат залишався під моєю опікою. Як він завжди кричав.

Після уроків мені потрібно було його помити, переодягнути, погодувати. Якщо ж батьки ввечері помічали брудний посуд або непрасований одяг – починали неймовірно лаятися. Потім заставляли мене робити уроки. У навчанні у мене почали з’являтися погані оцінки, через які мене згодом почали досить сильно лякати.

– У нас є посудомийна, машинка випирає весь одяг, а у тебе в голові напевно тільки гулянки! – постійно повторював мені батько, а мати тихо кивала головою. 

Звичайно, машинка пере, але перед тим її потрібно було завантажити, а потім акуратно всі речі розвісити, а коли вони підсохнуть – попрасувати. Вдень мені забороняли вмикати посудомийну. Батько казав, що вона багато електрики бере. Дитячий посуд я мила вручну, під окропом.

Легше мені стало, коли брат пішов у садок. У мене нарешті з’явилося декілька годин, щоб спокійно вивчити та зробити уроки. При випуску у мене цього року вже були високі бали.

Я дуже мріяла про факультет біології. Даний предмет мені досить легко вдавався, але у батьків на мене були свої плани. 

– Твій університет знаходиться в самому центрі міста. Ти будеш туди досить довго добиратися. А нашого Михайлика потрібно водити на танці. Як ти будеш встигати

Батьки вибрали мені місце навчання лише опираючись за територіальною ознакою. Тому я вступила в кулінарний технікум. Перших пів року мені зовсім не хотілося вчитися, а потім втягнулася. Мені подобалося робити різні тістечка, випікати торти та інші десерти.

Вже на другому курсі я знайшла собі досить непоганий підробіток. На вихідних працювала в одному кафе поряд з будинком. Батькам зовсім не подобалася моя ідея, але я відстояла свою позицію. Після закінчення технікуму, мене взяли туди на повну ставку.

Через пів року до нас прийшов молодий кухар. Ми почали з ним зустрічатися, я все частіше затримувалася на роботі, батьки знову почали втручатися в моє життя та лаятися. Декілька разів мій батько приходив за мною під саме кафе, щоб я не йшла з Микитою гуляти після роботи. Якось вони влаштували мені сімейну нараду.

Вони вирішили покликати бабусю та тітку з чоловіком. Посадили мене за стіл та почали кричати, щоб я забула про стосунки та розваги. – З кафе звільнишся! – заявила тітка. – Я тебе на роботу в Михайлика школу влаштувала. Помічником кухаря там будеш працювати.

– Це хороша новина! – радісно вигукнула мати. – Наш Михайлик тепер буде під наглядом. Тепер одразу після роботи зможеш його водити на гуртки.

– Навіть не мрій про заміжжя! Брат спочатку повинен закінчити школу! – сказав батько.

Наступного дня я все розповіла Микиті. Ми вирішили придумати якийсь план. Він завжди мріяв відкрити своє власне кафе, але не вистачало грошей. Розуміли, що потрібно шукати інвесторі або ж брати кредит. Батькам я сказала, що мені потрібно відпрацювати в кафе два тижні, бо просто так не відпускають, а тоді піду одразу в школу кухарем. Батьки погодилися.

Шкода, але інвесторів ми не знайшли, зате знайшли нову роботу. Хороший друг Микити працював адміністратором в столичному ресторані. Микиті він запропонував долучитися до нового проєкту, який знаходився в Одесі. Микита пройшов співбесіду, а також вмовив начальника поспілкуватися зі мною по скайпу. Поки мене все розпитувалися, Микита не гаяв часу та запропонував начальству спробувати мої десерти. Довіз їх у переносному холодильнику.

В останній робочий день мене відпустили швидше на годину часу. Я швидко забігла додому, поки нікого не було, швидко позбирала всі необхідні речі, взяла свої відкладені гроші та поїхала до Микити. Вранці у нас вже був поїзд в Одесу. Я нарешті хочу розпочати своє життя!

Я дуже люблю свого брата і щиро сподіваюся, що ми будемо колись з ним спілкуватися. Не відчуваю ненависті до батьків, але й не можу себе повноцінно реалізувати, якщо живу з ними в одній квартирі. Я не хочу постійно боротися з ними та давати відсіч. Довелося мені бігти. Дуже сподіваюся, що на новому місці у мене все вийде!

Як ви вважаєте, чи правильно вчинила дівчинка?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Lida
Adblock
detector