Покійний чоловік переписав майно на сина, цим і зробив найбільшу помилку перед смертю

Марія завжди любила свою хату в селі. Вона була не просто будинком, а справжнім гніздечком, де вона з чоловіком Василем виховували свого сина Олега. Хата була збудована ще їхніми батьками. Вона мала два поверхи, просторий двір і город, де росли квіти, овочі і фрукти. Марія з Василем тяжко працювали на землі, але не скаржилися на свою долю. Вони були щасливі разом і пишалися своїм сином, який вчився в університеті в Тернополі.

Але життя не завжди буває справедливим. Коли Олегу виповнилося 20 років, Василь раптово помер від серцевого нападу. Марія залишилася сама з горем і хатою. Син приїхав на похорон, але не показав жодного співчуття до матері. Навпаки, він заявив, що хоче продати хату і переїхати до міста зі своєю дружиною Оленою, яку Марія навіть не знала. Виявляється, Василь перед смертю оформив майно на сина, думаючи, що той буде піклуватися про матір. Як же ж він помилився!

Марія не могла повірити своїм вухам. Як так можна було зробити? Як її син міг так легко відмовитися від хати, де він провів своє дитинство? Як він міг так бездушно поводитися з матір’ю, яка все життя жертвувала заради нього? Марія не хотіла продавати хату. Вона хотіла залишитися тут до кінця своїх днів. Але Олег не слухав її прохань і погроз. Він знайшов покупця — багатого бізнесмена з Києва, який хотів перебудувати хату під сучасний готель.

Марія не мала куди податися. Вона не мала родичів або друзiв, яким могла б попросити допомоги. Вона не мала грошей або права на хату. Вона була беззахисною перед своїм сином i його новою родиною. Олег приїхав до села з Оленою. Вони прийшли до хати Марiї i сказали їй, що вона має виселитися протягом тижня.

– Мамо, тобi треба йти – сказав Олег холодно.

– Куди менi йти? – запитала Марiя з слабким голосом.

– Та куди завгодно. Знайдеш собi квартиру в Тернополi або у будь-якому iншому мiстечку. Тут тобi нема чого робити.

– Але це моя хата! Це твоя хата! Тут тебе народжено! Тут жив твiй батько!

Пошепки

– Батько помер. А я не хочу жити у цьому старому будинку. Я хочу жити у мiстi, де є перспективи i можливості для мене i моєї родини. Де є комфорт i цивілізація. Де є майбутнє.

– А яке майбутнє у тебе без минулого? Без коренiв? Без поваги до матерi? – заплакала Марiя.

– Не ображайте Марію Петрівну! – поставився на захист Марiї голос iз двору.

Марія обернулася i побачила свого сусіда Петра iз сусідської хатинки. Петро був одного вiку iз Олегом i вони разом ходили до школи i гралися у дворі. Петро завжди любив Марiю i шанобливо ставився до неї i до Василя. Петро залишився жити у селі i працював на фермi свого дядька.

– А чого вiн тут робить? – запитала Олена.

– Я тут, щоб стати на захист Марії Петрівни. Не хочу, щоб її ображали. Вона постійно піклувалась про мене, тепер хочу відплатити їй тим же. Я візьму її жити до себе додому.

– Теж мені, помічник. Хіба то хтось оцінить?

А я оцінила. Я й подумати не могла, що на старості чужа дитина стане мені за рідну. Люди, як мені простити сина? Як пережити таке горе? І Петру вдячна, та душа тягнеться до Олега, він же ж мій син… 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!