Я не можу сказати, що з Петром був ідеальний шлюб. Одружилися рано, мені лиш 19 виповнилося. Та і якщо чесно, якби не вагітність – то я б і не одружувалася.
Свекруха віддала нам свою квартиру на Левандівці, двушка зі старим ремонтом. А сама поїхала в село. Петя за голову братися не хотів, не було в нього тої відповідальності.
Дякувати, що мої батьки та свекруха передавали нам якісь смаколики з села. Мали що бодай їсти та з голоду не страждали. Петя працював охоронцем на складі, але зарплати не вистачало. Тому я віддала донечку Софійку в садок та пішла працювати.
Інколи мені здавалося, що я мужик в цій родині. Зламався стіл – сама ремонтую. Носила важкі пакети на 9 поверх, коли ліфт не працював. Навіть зарплату отримувала більшу, ніж в Петі. Не раз думала про розлучення. Але куди я потім піду з малою дитиною? То ж чоловіки таких, як я, обходять за 100 кілометрів.
Повертатися до батьків не хотіла, бо вони і так тісно живуть у хаті. Та і не знати, чи змогла б я потягнути і оренду квартири, і дитину утримувати та ще собі якісь гроші відкладати.
Ще й мама була проти:
– І що? Думаєш, в усіх все ідеально? Таких не існує. Петя не принц з казки. Радій, що бодай чоловіка і дах над головою маєш!
Інколи Петя міг і до чарки при хилитися. Не раз я його пʼяним під лавочкою забирала, соромно було навіть сусідам в очі дивитися.
І знаєте, гріх таке казати…. Але моїм порятунком стала війна. Ми з Софійкою виїхали в Данію, тут живе та працює моя кума. Вона допомогла оформитися як біженці, знайти житло та садок. Потім я влаштувалася на роботу.
А Петра забрали в армію. Я рідко з ним спілкувалася, то часу не було, то звʼязку. Та і не було бажання, зізнаюся.
Але в Данії я зустріла Андрія. Він виїхав туди ще дитиною, батькам запропонували роботу. Вони розумні та інтелігентні інженери, дуже добре мене прийняли та Софійку.
І я закохалася. Звісно, перше дуже боялася зізнатися та і совість мучила. Ну як я буду крутити роман, поки мій чоловік законний на війні? Але серцю не накажеш. Я вже збиралася приїхати в Україну, аби написати заяву на розлучення. Але не встигла. Мені повідомили якраз за 2 дні до виїзду, що чоловік помер.
Петя пив навіть на службі, постійно сварився з командиром. Раз на вахті заснув, коли почався наступ і ледь не згубив інших побратимів. Словом, героєм його ніяк не назвеш. А на фронт пішов, бо знав, що воякам багато платять. Тому тут зіграла вигода, а не щирий патріотизм.
Ну і от я тепер хочу розлучитися, аби потім у Данії взяти шлюб з Андрієм. Бо він вже зробив мені пропозицію.
Однак, ні мама, ні тато, ні колишня свекруха мене не підтримали.
– Та як ти взагалі посміла? Поки твій чоловік воював, ти з іншими закордоном у ліжку кувиркалася? Де твоя совість? То ти так вирішила нас з матір’ю ославити на все місто?! – кричав тато у слухавку.
Хоча всі родичі та друзі знали, що я Петра ніколи не кохала і трималася заради дитини. І зараз я зустріла дійсно хорошого чоловіка, з яким хочу створити родину.
Хіба я після цього стала поганою жінкою та донькою? Хіба я і так не заслужила на особисте щастя?!