Так склалося в житті, що я у батьків дуже єдина та пізня дитина. Вони довго не могли мати дітей, та коли вже втратили будь-яку надію, щастя прийшло тоді коли не чекали. Моїй мамі було 40 років, коли вона народила мене.
Батьки раділи та дуже старались дати мені усе. Коли я пішла у школу, батьки вже не були молодими та не було у них такого здоров’я як раніше, тому змалку я вже багато допомагала їм. Мене навчили доглядати за господаркою і мені це навіть подобалось. Я ніколи не нарікала, бо дуже любила тата з мамою, ми були в дуже добрих стосунках.
Зараз згадую ті часи, коли батьки були ще живі та дуже сумую. Хотілося б повернутись у дитинство на мить.
Згодом я поїхала навчатись до міста. Тільки коли усі мої одногрупники залишались на вихідні в гуртожитках, аби відпочити та прогулятися містом, я вирушала в село. В мене було розуміння, що я не можу залишитись гуляти, бо там на мене чекають батьки, яким дуже потрібна моя допомога.
На той час вони вже без мене не могли. Після завершення університету, переді мною постав вибір: залишитись працювати в місті, або повернутись в село. Звісно я обрала село, бо там батьки. Хоч вони мене вмовляли не відмовлятись від міста, адже там більше перспектива, та я була дуже вірна їм.
Влаштувалась у місцеву школу вчителькою математики. Вкладала усі свої сили в роботу та батьків стареньких. На жаль, потім нестало матері, а згодом і батька. Я залишилась одна у великій хаті.
Особисте життя чомусь не склалось в мене. Єдине, що мене тримало та тішило — це діти. Своїх у мене не було, але були племінники, діти двоюрідної сестри. Вони жили по сусідству і частенько забігали до мене. Найбільше мене любила старша Софія. Ми багато часу разом проводили: вчили уроки, гуляли, грались.
Крім того, багато дітей в школі не давали мені відчувати себе самотньою. Відверто кажучи я навіть про це тоді не думала…
Однак тепер я вже не молода і хвора, лежу у лікарняній палаті та побиваюсь від туги. Навпроти лежать інші жінки та наминають свіжу їжу, яку їм принесли рідні, а лиш вкривалась покривалом, аби їм не було чутно бурчання мого живота. Хоч вони мені пропонували теж пригощатись, але я не можу взяти… Щось не дозволяє мені. Соромно було, що мене зовсім ніхто не відвідує. Геть нікому я не потрібна.
Як тільки я про це подумала, раптом вривається в палату юрба дітей.
– Валентино Сергіївно, це ми! Ми за вами сумували! Вибачте, що так довго не могли прийти, у нас уроки серед тижня, а в суботу нарешті вирвались вас відвідати — голосили діти.
– Ми принесли для вас свіжий супчик, а ще пиріжки. Усе ще навіть тепле! — радісно вигукував хтось.
Скупа сльоза тоді побігла по щоці. Тоді я відчула неймовірну радість і гордість! Все-таки комусь потрібна. Не дарма жила на цьому світі.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!