Я сама з невеличкого села на Львівщині. Мені 45 і я вже звикла до такого ритму життя – хата і город. Ще працюю вихователькою у дитячому садку, але то інше село і треба їхати велосипедом.
Тільки життя у мене на початку було геть не солодке. Вийшла заміж за Михайла, а після весілля той почав пиячити. Ну і через горілку міг на мене руку підняти, вигнати з хати на ніч, потім ночувала у стайні. Навіть коли народила сина Дмитра, то все стало тільки гірше. Потім так допився до могили. Синові тоді було 10 чи 11 років.
Ще як була жива матуся, то вона допомагала господарку тримати. Я навіть закордон їхала, аби гроші синові на майбутнє заробити. Збирала у Польщі на грядках овочі, в Італії доглядала за старенькою бабусею. Крутилася там, як тільки могла.
Однак, серце все одно тяжіло до України. Вже і син вивчився в університеті, правда, не працював по професії. У селах робив ремонт, майстер на всі руки. Тим паче, що брав не так багато, тому його сусіди кликали допомагати. Час від часу ще їздив у Київ чи Львів, там більше платили.
А через декілька місяців Дімка привів у хату наречену – Ліда, з сусіднього села. Він її батькові робив ремонт у гаражі, отак познайомилися. Молодята вирішили не робити розкішне весілля, хотіли гроші зекономити. Тим паче, Лідуся була при надії. Все відкладали на коляски, іграшки, одяг, хрестини. Я ще й віддала молодятам найбільшу кімнату в хаті, аби там спали.
Зараз моїй онуці Міланці вже рочок, дівчинка така красива. От словами не передати. І якраз місяць тому діти вирішили зробити ремонт. Оновити деякі меблі, щось докупити, десь перепланувати. Загалом, роботи було багато. Але добре, що Дімі деякі однокласники зі школи допомогти. А свати грошенят підкинули на нову кухню.
І все тут зробили зі смаком. Купили посудомийку, нову пральну машинку та ще спеціальну сушку. На кухні є великий холодильник, окрема морозильна камера. Ще й маленький телевізор поставили. У коридорі виклали декоративну штукатурку, привезли шафу-купе. Ну, загалом, з хати зробили цукерочку!
Однак, єдина кімната, де вони нічого не рухали – це моя спальня. От як стояли тут старі ліжко та гарнітур, то досі і стоять. Нічого не рухали, взагалі. Я спершу гадала, що вони мою кімнату наприкінці вже зроблять. Але от вже невісточка готується до новосілля, запросила своїх родичів та друзів. Ну це просто був великий контраст – модна вітальня та моя старесенька спальня.
Я не хотіла псувати свято, почекала, поки всі гості підуть геть. А вже коли Ліда складала посуд, то підійшла:
– Доню, а от ви вже все з ремонтом?
– Так. Ну а для кого ми новосілля грали?
– А, ну то ясно. Вам, певно, грошей не стало?
– Чого ви так питаєте, наче нічого не знаєте? На все вистачило, копійочка до копійочки вклалися.
– Та просто ви мені у кімнаті ремонт не робили. Навіть нове ліжко чи телевізор.
– Так ви ж не скидувалися!
Така відповідь невістки мене дуже засмутила та шокувала. Що означає “не скидувалася”? А от те, що я пустила жити у свою хату, певно, нічого не означає? Забули, хто дав їм дах над головою!
Свати дали їм хіба 2 тисячі доларів, то не так багато.
– Сину, я все розумію, що ви молода родина, маєте дитину…
– Мамо, ну що ти вже через дурниці сварку робиш. Потім поговоримо, у нас вже нема стільки грошей!
І поки невістка собі ніжиться в покоях з сином, я сплю на старенькому диванчику. Чесно, так гірко і сумно. У власній хаті чужинкою почуваюся. Тепер боюся, аби мене взагалі не вигнали геть.
Може, це була помилка – пускати невістку до хати?
На Вашу думку, читачка перебільшує чи варто поговорити з дітьми ще раз?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!