Я все розумію: прогрес, нові покоління, нові цінності… Але ж що зараз з молоддю відбувається, га? Куди ж поділась їхня людяність? Усе частіше бачу, що з пенсіонерами взагалі ніхто не “церемониться”. Як тільки вони стають достатньо слабкими, аби не мати змоги постояти за себе, їх починають і в магазинах дурити, і гроші виманювати, і все що хочеш… Але ж ніхто не думає, як тій бабусі після такого випадку живеться.
Недавно з моєю мамою, пенсіонеркою з досвідом, сталась дуже прикра історія.
Вона в мене вже кілька років майже повністю незряча. Лікарі біди натворили, полізли туди, куди не треба було. І тепер мама бачить тільки великі предмети, тільки дуже розмито… І то, якщо вони біля самого обличчя.
Перші кілька тижнів ми думали, що із зором маму покинули і життєві сили. Кожен ставив себе на її місце: за роботу якусь тепер не візьмешся, сам у магазин не сходиш… Та і взагалі, життя стає зовсім інакшим, коли ти його не бачиш. Розумію, що аби зі мною таке сталося, то я б склала руки і плакала. Не змогла б жити в нових умовах.
А мама стала таким живчиком! Малювати почала, подруг собі знайшла. Сама миє, прибирає, пере… А коли я намагаюсь в чомусь помогти, ще й відмовляється. Каже, що вже не маленька, сама собі раду дасть.
– А що ти думала? Якщо життя хоче зі мною погратися, то я приймаю правила! – одно повторювала мама, коли я питала, де ж у неї береться стільки сил щодня.
Якщо вас зацікавила ця стаття, читайте більше за посиланням: https://t.me/+On4TH8CvEjplMjA6
Тоді я чи не вперше зрозуміла, яка ж вона в мене мудра, сильна, щира жінка. І як мені важко переживати моменти, коли хтось робить їй боляче.
Кілька місяців тому мама вернулась з магазину засмучена.
– Та, порахувала, що ще 50 гривень лишається, а мені щось трохи більше сказали на касі… Ану глянь мені в чек. Може, я набрала чого зайвого? – попросила мене вона.
Давай же я дивитися той чек… І аж прозріла! Замість однієї пляшки молока моїй мамі порахували аж дві! Звісно, для когось може це дурниця. Але не для мене. По-перше, у мами пенсія не така вже й велика, щоб грошима розкидатися. По-друге, по ній же чудово видно, що вона нічого не бачить! То ким же це треба бути, аби людину з інвалідністю отак на гроші дурити?!
Я вже зібрала продукти, взяла чек, готова була бігти в той магазин і сваритися з усіма підряд, аби мамі гроші вернули, аби перед нею вибачилися. А мама не пустила…
– Знаєш, то може бути звичайна помилка. Хіба ні? У кого ж із нас не буває поганих днів? Може, у тієї продавчині вдома хворіє донечка. Або ж вона чекає чоловіка з фронту… Чи, може у неї сталось щось інше. Бо ж раніше все було в порядку, правда ж? Ну, от. Значить, то все просто поганий день. А як прийдеш ти зараз сваритися, то поганий день буде не тільки в тієї жіночки. А ще й у тебе, у мене, у її керівника, в охорони… Це всього лише пляшка молока. Але ця невеличка річ може здійняти справжню бурю… Хіба ж воно нам треба? До людей треба ставитись трохи простіше. Десь з любов’ю, десь із повагою, десь із співчуттям… Повір мені, тоді світ точно стане кращим.
От тільки подумайте: ми всі списуємо пенсіонерів з рахунків, не ставимось до них, як до нормальних людей. А вони просто намагаються жити так, щоб нікому з нас не створювати зайвих проблем.
Соромно повинно за таке бути. Хіба ні?
Ще більше цікавих історій читайте за посиланням: https://t.me/+ip4OLY7feqc1OTQy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!