Поруч зі мною сидів чоловік у військовій формі. Видно, що тільки-но приїхав з лінії фронту. А коли я почула причину повернення чоловіка – то ледь стримувала сльози!

Їхала у маршрутці до міста на навчання. Позаду мене сидів один чоловік, ну десь за віком, як мій батько.

– Гроші у банці на кухні. Там пише “цукор”. Візьми 200 гривень. Так, з Лесею Українкою. У шафі є комбінезон, одягай Риту. І шапку візьми, на вулиці сніжить. Не забудь про верхній замок, як будеш з дому виходити.

Чоловік, до речі, був одягнений у військову форму. Поставив телефон та сперся на вікно. Напевно, хотів подрімати трішки в автобусі.

Але через 10 хвилин його сон перервався:

– Маршрутка? 21, чекай біля магазину. Такий жовтий автобус. Якщо що – зайди у салон та запитай “ви до лікарні на Шевченка їдете?”. Ні, платити не треба, бо ти ще малий, ви безкоштовно їдете. Добре.

Знову їдемо 10 хвилин, чоловік підпер голову рюкзаком. Помічаю різні шеврони та нашивки з його бригади. Шапка та форма брудні, трішки у багнюці. Видно, що людина була на лінії фронту. Важко уявити, яке пекло бачив цей чоловік. 

Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi

І знову дзвінок:

– Зайшов? Добре. Бачиш, там є таке віконце “реєстратура”. Підійди до лікарки та скажи, що ти до бабусі, Петренко Віра Михайлівна. Запитай, на якому вона поверсі та в якійсь палаті. Не забудь, що треба купити їй ліки. Я скоро буду. 

Чоловік помітив, що я дуже уважно слухала його розмову з сином:

Пошепки

– Діти. Знаєте, йому тільки 10, а вже такий самостійний у мене. 

– Вибачте, я просто випадково…

– Ні, все добре. Я ж поки був там, на Запоріжжі, то моя мама злягла в лікарню. От, добре, що дали мені відпустку. Хоча б тиждень з нею побуду.

– А ваша жінка… Вибачте, просто…

– Втекла. От я 25 лютого поїхав на фронт, а вона вже 8 березня залишила дітей на мою маму та поїхала закордон. Перше казала, що то заробітки, а потім, як виявилося, знайшла собі там молодого коханця. Але нічого, Бог їй суддя. Я лиш вдячний, що діти зі мною. 

Я з останніх сил трималася, аби не заплакати. Важка доля у цього чоловіка – оберігає Україну від ворога, виховує сам дітей і ще зараз повинен за мамою доглядати в лікарні. 

– А може вам потрібна допомога? Гроші чи..

– Ні, дякую, але мені достатньо платять за службу. Хіба можете помолитися за наших воїнів ЗСУ. Повірте, там справжнє пекло, у новинах такого не показують. Тому моліться, просіть у Бога, аби він нас там оберігав. Аби ракети не летіли. Головне – це вірити у нашу перемогу.

Він взяв рюкзак, вийшов на першій зупинці в місті. Ще й помахав мені, а я йому на прощання. От, здається, чужа людина, а яка в нього важка та гірка доля. 

Тому, любі читачі, будь ласка, допомагайте один одному. І робіть все, що можете – давайте гроші на армію, купуйте теплий одяг, складайте продукти чи просто моліться. Адже наш спокій оберігають такі сміливі люди! 

Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Daryna
Adblock
detector