– Синочку, я вже забула, як ти виглядаєш! Заїдь хоч на пів годинки. А хочеш бери дружину й дітей, я вечерю приготую.
– Мамо, ти ж знаєш, скільки в мене роботи. Цього тижня ніяк, може наступного.
Не вийшло й наступного. Та мама ніколи не засуджувала, завжди розуміла. В мене ж робота, на сім’ю ледве часу вистачає. Я завжди казав рідній, що хочу вирватися із цієї бідності. Коли був малим – так важко нам жилось. А тепер я бізнесмен, солідна людина, мої діти мають усе!
Ненька знала, що я досяг того про що мріяв. Та для себе ніколи нічого не просила.
– Мамо, хочеш телефон на день народження.
– Та мій старий добре працює. Не треба. Краще собі купи, бо постійно зв’язок зникає, коли ми говоримо.
Вона жила лише на свою пенсію, ще й дітям моїм постійно щось дарувала, з порожніми руками не приходила. Та відколи ми переїхали в будинок на околиці мама вже не могла часто нас провідувати. Хоча я ж обіцяв, що возитиму її. Вона не скаржилась. Лишень щастя бажала. Молилась щодня.
– Ти сину про Бога не забувай. Я молюсь за вас! Але й ти маєш!
На Різдво мама усіх нас чекала, та діти мають друзів, схотіли піти гуляти з ними. А ми з дружиною так і не зібралися. Мама лишень сказала, аби я приїхав і забрав подарунки. Згодом нагадувала мало не щодня, а я все обіцяв.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше статей з психології за посиланням –https://t.me/+On4TH8CvEjplMjA6
І ось якось я збагнув, що ненька давно не дзвонила. Чотири дні я її не чув, хоча раніше вона щодня телефонувала. Мене це дратувало, я постійно пояснював, що не можу довго говорити. Раптом мене кинуло в холодний піт. Я зірвався і поїхав до мами. Двері ніхто не відчинив. Я знайшов ключа, увійшов. Мама наче спала в кріслі біля вікна, тихенько, надто спокійно.
Вона не дочекалась мене. На столі зачерствів пиріг зі сливами, про який вона мені казала під час останньої розмови. А в кутку стояли пакунки з різдвяними подарунками. Я зазирнув, побачив свій з запискою. Уявіть, це був телефон, досить дорогий. “Любий, з Різдвом! Це тобі, аби міг мені частіше телефонувати…”
Того дня я осиротів. Хоча мені було вже 56 років. Так гірко, як тоді, я ще не плакав. Ніколи собі не пробачу, що не приїхав до рідної, коли вона просила.
Бережіть своїх рідних, приходьте до них, дзвоніть. Настане день – і ви більше не почуєте їхній голос, не зможете обійняти, відчути тепло.
Чи зможу я колись собі пробачити? Як мені жити, скажіть?
Більше цікавих та корисних статей з психології шукайте тут – https://t.me/+ip4OLY7feqc1OTQy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!