У 2013 я поїхала в Польщу на заробітки. Моя донька тоді навчалася на 1 курсі, вступила до нашого місцевого університету. Та і вона дівчина доросла, самостійна. Я чудово розуміла, що на неї можна залишити квартиру.
Однак, домовилася одразу, що їй не висилатиму всю зарплату. Адже я поїхала, аби просто підназбирати грошей собі потім на окреме житло (ну всяке буває) та для хворого тата. Він у мене лежачий, після того, як мами не стало, геть з ліжка не підіймається. Добре, що сусідка за ним наглядала, а я щовихідних приїздила.
Я старалася частіше навідуватися до тата, навіть, як була в Польщі. Раз на місяць стабільно, буквально 3-4 дні. Та і що там з Ряшева до Львова їхати? Привозила гостинці, ліки, щось в господарці допомагала. Про доньку не забувала, старалася їй вислати хоча б 100 доларів у місяць, аби мала на якусь косметику чи новий одяг.
Після 4 курсу Катя вийшла заміж за свого одногрупника. Михайло не місцевий, з якогось села на Київщині. Я вже не могла молодятам не допомогти, дала пару тисяч доларі на весілля. Міша почав жити у нас. Ну я не мала нічого проти, сильна чоловіча рука потрібна вдома. То кран полагодити чи диван пересунути.
І у 2020 році я купила собі квартиру в новобудові. Просто деякі подруги казали, що здавати житло в оренду дуже прибутково. Ну і врешті-решт, ти сама ставиш ціну та це житло може годувати тебе дуже довго. Катя була в курсі цього плану. Але я їй одразу сказала, що це тільки моя квартира і аби вона не претендувала на неї.
Так я попрацювала пару років. Але нещодавно моєму батькові стало ще гірше. У Каті діти, їй ніколи до дідуся ще їздити. У мене аж серце кров’ю обливалося в тій Польщі. І вирішила, що вже годі тої праці. Маю заощадження, нова квартира вже добудувалася і я здаю в оренду. Родина з Харкова, біженці. Не переживайте, гроші з них не здираю, а попросила тільки 12 тисяч за трикімнатну квартиру. Це ще дуже дешево, враховуючи ціни на оренду.
Тому зібрала всі речі та приїхала додому. Донька певно, думала, що я так, проїздом. Але я одразу вирішила поговорити про те, аби діти переїжджали вже геть:
– Катю, ви вже дорослі. Маєте жити окремо, у тебе своя родина, у мене своя.
– Мамо, то ти нас виганяєш?
– Ні. Просто ти за стільки років мала б вже подумати про свою квартиру. Чому ти з Михайлом не відкладала?
– А ти мені нічого не казала. Тим паче, чого не хочеш вигнати тих орендарів, а нас туди пустити?
– Ну перестань вже так нагліти! Мало того, що ти за 10 років тут ремонт навіть не зробила, досі всі меблі стоять, як я їх поставила. А тепер ще хочеш, аби я подарувала квартиру? Треба було їхати зі мною в Польщу на роботу тоді.
Ми дуже посварилися. Катя з Михайлом забрали речі, дітей та переїхали геть. Зараз вони орендують однокімнатну квартиру десь на околиці міста. Суворо заборонили мені бачитися з онуками або телефонувати до них.
Мало того, ще й свати до мене телефонували. Звісно, не з добрими намірами. Почали вичитувати, як ту школярку. Називали скупердяйкою, що я серця та совісті не маю.
Зараз всі свої гроші я віддаю татові на ліки. Ще й зробила в його хаті ремонт, до зими все утеплила. Добре, що знайшла в місті роботу, працюю продавцем у магазині одягу. То позмінно, тому до тата я часто навідуюся в гості. Думаю його взагалі потім до себе забрати.
Але дуже прикро, що з донькою посварилася. Тільки чому вона вважає мене винною? Чому сама не подумала про те, аби купити собі окрему квартиру? Так, це чималі гроші. Але за 10 років могла відкласти якусь суму чи взяти кредит.
Почуваюся дуже погано. Щодня плачу в подушку. Вже думаю про те, аби дійсно віддати свою другу квартиру дітям, аби помиритися.
Ви погоджуєтеся з такою думкою чи ні?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!