Я щосуботи ходжу в магазин. За весь тиждень це єдиний вільний час, коли я можу скупитися, прибрати в домі, приготувати смачний обід та провести час із сім’єю.
Так було і минулого тижня. Я сходила в найближчий супермаркет. Набрала стільки всього, що аж ручки пакетів рвалися. Заледве притягла це все додому. Думала, чоловік вийде назустріч, бо він точно знав, куди я йду і з чим буду повертатися. Але нікого дорогою так і не зустріла.
Зайшла у квартиру, поставила пакети на підлогу і ввійшла до вітальні. Почула якийсь шум. Те, що я там побачила, мене неабияк здивувало. Мій чоловік перебирав всі речі, а поряд стояла відкрита валіза. І куди це він зібрався так рано?
– Що шукаєш? Скажи і я знайду. Тільки не розкидай тут все, мені ще прибирати.
– Нічого. Я тобі навпаки помагаю. Менше буде речей, щоб перескладувати і прати.
– Не зрозуміла…
– Сідай, Богданко, маю до тебе розмову.
Я не розуміла, що відбувається. Але слухняно сіла на диван і глянула у вічі своєму чоловікові.
– Словом, я так більше жити не можу і не хочу. Я йду від тебе.
– Куди? На скільки?
– Смішна ти, Богдано. Назавжди я йду. До іншої.
Я замовкла. Навіть не знала, що й сказати на таке. Може, він жартує? Але коханий продовжував кидати речі у валізу.
– Ти серйозно?
– Так. Чи це схоже на жарти? Ніби ж не 1 квітня. Ми двадцять років разом прожили, а толку ніякого!
– А діти? А побут?
– Та побут – побутом, його і з іншими ділити можна. А діти дорослі вже. Тому і йду.
– Як дорослі? Найменша доня у перший клас іде. Це по-твоєму доросле життя?
– Це ж не підгузки міняти!
– Так кажеш, ніби ти міняв їх колись.
– Досить уже. Вічно тобі все не те і не так. Ось тому і не можу більше жити з тобою. Не можу більше тебе терпіти. З мене досить!
– А що нереального я в тебе прошу? Прибрати за собою? За дітьми приглянути? Так я ж усе досі на собі тягнула сама.
– А я на роботі працюю і теж дуже втомлююся! А побут – це твої обов’язки.
– Але ж я також на роботу ходжу. Чи це теж жіночі обов’язки? Тоді в чоловіків які? Дорікати і жалітися?
– Скільки там твоїх копійок. За них нічого особливо і не купиш. Притягла б такі пакети, якби сама 3 дітей забезпечувала? Це ж ти у нас постійно на море хочеш і у відпустку.
– Так ми жодного разу і не з’їздили. Навіть твоїх мільйонів не вистачає, як бачиш. То, може, не так багато і заробляєш, як думаєш?
– Знову грошима докоряєш!? Постійно тобі мало! Ти краще свої гроші рахуй, бо я їх ніколи навіть не бачив.
– Я своїм коштом продукти купую і за квартиру плачу, забув? А ось на що ти свою зарплату витрачаєш – це вже інше питання. Але тепер здогадуюся, куди все йшло. А нам з дітьми що? Два дивани в домі поставив – ото і все. Оце причина для поваги та гордості. А ти хоч раз робив те, що я роблю постійно? Ти з роботи і до телевізора. А вечеря сама не вариться і під ніс не подається.
Я кинула злий погляд на чоловіка, навіть не стала слухати його виправдань, розвернулася і пішла в іншу кімнату.
Я довго думала над тим, що відбувалося тієї миті. І дійшла висновку, що, може, воно і на краще. Ми справді віджили своє.
Чоловік пройшов повз мене з валізою
– Якщо щось залишилося, то відкладеш. Я потім заберу.
Я кивнула. Зупиняти його не хотілося. Хай іде на всі чотири сторони.
Напевне, на моєму місці інша жінка давно б розплакалася або навіть на коліна падала, щоб зупинити коханого. Але в мене на це чомусь не було ні сил, ні бажання.
Як я тепер сама з 3-ма дітьми буду? Не знаю. Якось впораюся: дах над головою є, робота також – будемо вчитися жити по-новому. Я й так вже багато років сама з усім справляюся, навіть не зважаючи на наявність чоловіка. Тому моє життя ніби й не змінилося. Просто тепер не буде того, хто мені постійно цим усім дорікав. А це на краще.
Я приготувала обід, прибрала в домі. До слова, і справді стало легше. Менше одягу, менше невдоволеного бурмотіння під носом, ніяких забаганок. Здається, у мене навіть енергії та сил побільшало. А про натхнення взагалі мовчу.
Єдине, чого я не знала, як пояснити дітям, що тепер у них немає батька. Чому він пішов? До кого? Як зміг так вичинити? Але, певне, це не мій обов’язок. Якщо він відчуватиме провину перед дітьми, то сам прийде і все їм пояснить.
А поки я починаю все з чистого листа.
А як на таку заяву чоловіка відреагували б ви?
Змирились би чи намагалися повернути?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!