Моя свекруха вже років з 15 працює в Португалії. Заробляє чимало, передавала нам продукти та гроші. Ну і на початку війни я вирішила поїхати до неї в Лісабон. Тоді втратила роботу, наша компанія просто збанкрутувала, бо ми працювали на російського олігарха. Тим паче, в Лісабоні набагато безпечніше, ніж у Дніпрі.
Ольга Дмитрівна швидко мені знайшла роботу – нянька в одних сеньйорів. Я доглядала за двома дівчатками, готувала їсти, гуляла, прибирала. Молодшій був тільки рочок, тому я ще міняла їй підгузки, возила на огляд до лікарів. Дуже якраз зіграло на руку, що маю права, вмію керувати машиною. І ті сеньйори дуже добре говорили англійською, тому не було проблем у комунікації.
До речі, сина Віталіка також забрала з собою на заробітки. Він тут ходить до школи, знайшов нових друзів. А як щебече португальською, я просто в шоці. Всі слова знає і може без проблем спілкуватися з місцевими.
Половину грошей я відкладала собі на прожиття, а половину надсилала чоловікові. Адже з початком війни курс долара та євро різко підскочив, а з ними і ціни на продукти, на паливо.
Спершу мій Антон ті гроші витрачав на необхідні речі. Зробив ремонт у кімнаті сина, купив генератор на зиму. Навіть моїй мамі на дачі допоміг поставити новий паркан та дах.
Однак, потім йому щось переклинило. І він почав викидати мої гроші на якісь дурні розваги. Купив спінінг, снасті, гумаки. Але тільки раз поїхав на риболовлю з сусідом і все. Зараз ті приблуди стоять на балконі та пилюкою припадають.
Потім продав нашу машину. У нас був старенький Опель, але йому нічого не бракувало. Така хороша і економна машинка, рідко ламалася. Але Антон захотів собі кращий автомобіль. Взяв якусь дорогу іномарку, з салону. Її постійно треба заправляти, бо бензин їсть, наче з голодного краю. І мало того, вона коштує майже 25 тисяч доларів. Звісно, Антон оформив кредит в автосалоні та розплачувався моїми євриками.
– А що тут такого? Ти ж на заробітках працюєш!
– Слухай, мені ці гроші просто так на голову не впали. Ти уявлення не маєш, як тут важко працювати?
– Теж мені робота, чужих дітей бавити. Ти жінка, це твій обов’язок.
І от через гроші ми почали часто сваритися. Навіть свекруха пробувала поговорити з Антоном, а до нього не доходить.
Я терпіла до останнього і мала надію, що чоловік одумається нарешті. Однак, нещодавно говорила з кумою у Скайпі. І, на жаль, наша розмова закінчилася на дуже поганій ноті:
– А ти в курсі, що Антон з роботи звільнився?
– Як це? Його вигнали?
– Ні, за власним бажанням. Минулого місяця.
– Та не може бути. Він нічого не казав.
– А тобі і не треба знати. Він вихваляється, що жінка на заробітках. Ну і нащо йому тут батрачити за 20 тисяч гривень, коли ти там мільйони заробляєш? Але я тобі цього не казала, то так, суто між нами. Бо шкода тебе, чесно.
Я аж розплакатися хотіла. От поки я дійсно тут працюю, як та кобилиця, мій Антон уявив себе королем. Живе на мої гроші, як той альфонс. Так ще й не соромиться хизуватися перед родичами та друзями, уявляєте?
Якщо чесно, у мене нема бажання навіть повертатися в Україну. Не знати, коли закінчиться війна, чи буде безпечно в Україні. Тим паче, тут є робота, житло, дитина до школи ходить.
І до кого мені повертатися? До тої істоти, яку важко навіть чоловіком назвати? Мені аж противно з ним говорити по телефону. Ну вже навіть почуття до нього зникли. Адже він своїми вчинками показав, що ні мене, ні сина не любить.
Хочу з ним розлучитися. Але свекруха і мама кажуть, аби я дала Антонові другий шанс. Може він сам візьметься за голову та почне мене нарешті цінувати?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!