Двоє ченців відправилися у подорож світом. В одному містечку вони стали свідками ситуації, коли жінка не могла перейти затоплену дорогу. Без сторонньої допомоги вона обов’язково намочила б свій одяг. Дама стояла із розсердженим виразом обличчя і похмуро зиркала на кожного, хто проходив повз. Дехто навіть чув у свій бік лайку. Та оточуючі нічим не могли зарадити, бо у кожної людини руки були заняті власним вантажем.
Молодший чернець, як всі інші, пройшов повз, а старший переніс жінку на іншу сторону вулиці. У якості винагороди за свій вчинок він навіть не почув подяки. Дама обернулася до нього спиною і пішла у своїх справах.
Монахи продовжили мандрівку. Усю дорогу молодший багато думав про те, що сталося і зрештою сказав:
– Незважаючи на невдячність і зухвалу поведінку тієї жінки, ви все одно допомогли їй!
Другий чернець відказав:
– Я переніс ту даму декілька годин тому, а ти досі несеш її з собою. Навіщо?
Мораль притчі полягає в тому, що почуття злості не дає нам жити теперішнім днем. Воно змушує нас повертися до минулого, що не дозволяє рухатися вперед. Ніхто не змушує вас пробачати іншим усі образи, але негативні моменти варто відпускати. Лише ви вирішуєте, чи нести тягар зі собою, чи залишити його за спиною.
А ви вмієте відпускати образи, злість та негатив?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!