У мого чоловіка є молодша сестра, Віта. Ми колись дуже добре ладнали, ходили у гості щонеділі після церкви. Віталіна тоді жила з батьками у сусідньому селі. А мій чоловік Віктор після весілля переїхав до мене, батьки тоді подарували нам поруч ділянку на будову.
Між нами не було ніяких чвар та непорозумінь. Наші дітки майже однолітки, тому час від часу то Віта залишала Оленку в мене, то я відводила Христинку до них у гості. Всі свята ми проводили разом, по черзі відмічали Новий Рік, Різдво чи Великдень.
Але у 2015 році Віта вирішила поїхати на заробітки. Тоді моя свекруха важко захворіла, довелося збирати гроші на лікування в Києві. Ми віддали всі заощадження, які мали в хаті, навіть машину продали. Потім ще сусіди збирали пожертву в церкві. Але то така була важка хвороба, там пачечка пігулок коштувала декілька тисяч гривень.
– Ти краще тут за мамою доглядай, а я поїду в Німеччину. Мені вже там роботу знайшли. Буду вам гроші пересилати.
Я погодилася на цю пропозицію. Розуміла, що заробітки були нашою рятівною соломинкою. Щодня я чи Христина приходили до бабусі, готували їсти, прибирали в хаті. Всю худобу продали по селі, бо не мали сили ще й за коровою та конями доглядати.
Однак, через 3 роки свекрухи не стало, лікарі говорили, що шанси майже нульові. Тоді Віта приїхала на похорон, привезла багато грошей на церкву та на пам’ятник.
– То що, Віто, залишаєшся в селі тепер?
– Ти що? Звісно, що ні. Що мені тут робити? Свиням та коровам одне місце підтирати? Я там нормально заробляю, хороші гроші на заводі платять.
Після 9 днів по свекрусі, Віта зібрала речі та знову поїхала на заробітки. І відтоді я перестала взагалі впізнавати родичку. Гроші так змінили мою зовицю, що словами не передати.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Частину зароблених грошей Віта передавала доньці, аби та хату розбудовувала. Ну це вже не хата, а справжній палац. Три поверхи, велика альтанка посеред двору, басейн під накриттям, спеціальна зона для барбекю. Вдома новесенька сантехніка та меблі, в кожній кімнаті по телевізору. І на поверсі окремі душові кімнатки. Я вже й боюся уявити, скільки той ремонт коштував.
У ту хату племінниця Олена привела свого чоловіка. Весілля гуляли з розмахом аж 2 дні. Віта ще й молодятам подарувала гроші, аби ті купили машину. То дорога іномарка, такий великий джип.
Але через ті гроші що Олена, що Віта від мене з чоловіком геть відвернулися. Як бачу племінницю десь на дворі чи в магазині, то вона зі мною навіть не вітається, удає, що не знає. Віталіна перестала до нас телефонувати та писати. Я раз набрала її у Скайпі, то вона не взяла слухавку, а потім відправила повідомлення “я зайнята, потім зателефоную”. Звісно, дзвінка так і не було.
Я працюю вчителькою математики у школі, часто беру ще учнів на репетиторство. Віктор займається ремонтом машин, зробив з нашого гаража таке СТО невеличке. Ми не голодуємо, ситі та одягнені. Однак, до статків родички там ще ого-го як далеко.
Віталіна навіть не захотіла приїхати до моєї Христини на весілля, тільки передала 500 євро у конверті. А Олена тоді відпочивала на морі, їй ніколи було.
Мене таке відношення дуже зачіпало за душу. Ну от хіба через гроші варто так родини цуратися? Я розумію, що в Німеччині дійсно багато заробляють. Але наша любов не вимірюється грішми.
Цього разу Віта приїхала до села на свята, мені про це розповіли сусіди. Донесли вже плітки, що родичка привезла декілька пакунків з подарунками, продуктами. І все віддала Олені.
Я зателефонувала до Віти, запросила її у гості на Новий Рік.
– Ой, я вже маю плани. І скоро треба їхати. Ну все, у мене часу нема, я зайнята, – і кинула слухавку.
Єдиний раз, коли я її побачила – це 25 грудня у церкві. Хотіла запросили на каву у гості, поговорити, розпитати, як заробітки. Але Віта втекла, наче ошпарена, коли побачила мене біля церковної брами.
У п’ятницю була друга Свята Вечеря, я приготувала кутю, пампушки, узвар зварила. А в суботу після служби вирішили взяти гостинці та піти до Віти. Стояли під брамою майже 10 хвилин, потім до нас вийшла Олена:
– А ви до кого?
– У гості, бо все ніяк не виходило зустрітися з твоєю мамою.
– А вона вже поїхала, вчора ввечері був автобус.
– Як? Так швидко? І з нами навіть не попрощалася?
– Ну так, в неї робота. Вибачте, маю йти, до мене куми в гості прийшли.
І Олена зачинила браму. Чесно, так тоді гірко було на душі, аж плакати хотіла.
Невже так гроші змінили родичів? Раніше так добре товаришували, ходили у гості, всі свята разом проводили. А тепер Віта нас цурається. Що робити далі?
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!