Коли народилася наша старша донька, чого я тільки від чоловіка не наслухалася. Стільки докорів завжди і повчань, що просто хотіла кинути все та втекти.
«Що не можеш мені чаю зробити? Яка різниця з того, що ти дитину спати вкладаєш, дві хвилини нічого не змінять. Я цілими днями на роботі працюю, а ти вдома сидиш, і ще чимось не задоволена!»
«Що ти пристала до мене з тими підгузниками, а я звідки знаю, які ти там купляєш. От візьми коляску і піди погуляй з дитиною, зразу і купиш. Ну і що, що ліфт зламався? То 5 хвилин, можна і з дитиною на руках!»
«Що це вдома таке робиться? Дивися, скільки на підлозі бруду! Цілий день вдома сиділа і підмести не могла, краще неси мені тапки».
Я вже думала розлучатися з ним, але так він себе поводив лише тоді, коли був на роботі, на вихідні в усьому мені допомагав, і з донькою гуляв, й грошей не шкодував. Одним його мінусом було, о це, що “він працює на роботі, а я вдома сиджу”.
На другу дитину я наважилася лише за однієї умови: я буду забезпечувати сім’ю, а Гліб іде в декретну відпустку. Він так зрадів, що буде вдома “відпочивати”, що одразу погодився.
Через два місяці, я летіла на роботу, як на свято. І почалося.
– Давай зайди в аптеку і суміші купи, не маю чим дитину годувати, – він телефонував мені щоразу, коли я поверталася з роботи.
Тоді я одразу згадала, як він поводився зі мною, як мені було образливо, що я не могла в нього попросити ніякої допомоги, й тягла на собі не лише весь побут, а й виховання дитини.
– Сам підеш. Я не знаю, яку суміш треба. Все, мені ніколи, я працюю, – такою була моя відповідь чоловікові.
Поки я була на роботі, то не займалася домашніми справами принципово. Інколи могла лише вкладати спати сина, бо сумувала за ним протягом дня. Та ще й Глібу ще старша донька у всьому допомагала, а й я була в декреті зовсім сама.
Коли я приходила додому, то той зразу розповідав, як йому було важко протягом дня. Я просто цього не слухала, а старшій доньці через образу говорила:
– Ти не повинна допомагати татові з братиком, якщо не хочеш. Твоя справа – вчитися.
З часом склалося так, що я лише займалася роботою, донька – уроками, і він залишився з дитиною сам. От тоді почав мені докоряти, що я йому нічого не допомагаю, що в нього немає часу зуби почистити, а я б хоча б запропонувала якусь допомогу. Так одного вечора я прийшла додому з роботи, а Гліба з дитиною вдома не було. Донька сказала, що вони пішли до свекрухи. Я тоді одразу йому зателефонувала:
– Ти мені не допомагаєш! Я задовбався. Сьогодні я вперше нормально помився, поки мама сиділа з онуком.
– А що це ти так? Я ж три роки так жила, і нічого, руки, ноги цілі.
– Я не ти. Я розумію, що поводився тоді не правильно. Але скільки років пройшло, а ти досі мені мстиш? Навіщо мені така дружина? Ти ж бачиш, що я не справляюся, могла б допомогти, на образах далеко не заїдеш. І взагалі я подаю на розлучення, а з дитиною буде матір допомагати. Ти домоглася, чого хотіла.
Звичайно, ми не розлучилися, попросили вибачення один в одного і усвідомили свої помилки. Зараз я відчуваю сором за свої вчинки, адже дійсно образи та злість лише все руйнують.
Що ви думаєте з цього приводу?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!