Про те, як я завагітніла можна знімати серіал. Найцікавіше було згодом!

Якби в сценаристів бракувало ідей для серіалу, то я розповіла б їм свою історію.

Почалося все ще зі школи. У старших класах я була дуже активною дівчиною. Гуртки, школа, олімпіади, все на відмінно. Попри це я займалася танцями. Мій партнер Іван вчився у паралельному класі.

Коли ми виграли перше змагання це надихнуло нас рухатись далі. Тож ми багато часу приділяли репетиціям. З кожним місяцем ми все більше ставали нерозлучними. До того моменту, поки не зрозуміли, що закохані один в одного. Це були дуже щирі почуття.

Та в 11 класі сталось те, чого я аж ніяк не очікувала. Я завагітніла. Про вступ до вишу та карʼєру танцюристки можна було забути. З відчаю я знайшла якийсь телефон підтримки. Не можу сказати, що вирішили замість мене, але я дійшла висновку про те, що потрібно робити аборт.

Я не хотіла нікому про це говорити, особливо батькам. Знав тільки Іван. Він намагався переконати мене не робити цієї помилки. Але я гадала, що так буде краще для всіх. Я через знайомих знайшла лікаря, який би зробив процедуру таємно від всіх.

Та через кілька днів я дізнаюся, що Іван зізнався своїм батькам, а вони розповіли моїй мамі. Звичайно, що того ж вечора всі були в мене вдома і серйозно розмовляли. Та я продовжувала стояти на своєму.

– Ми будемо допомагати з дитиною, та не один рік знаємося! – переконували батьки хлопця, поки моя мати ридала.

Я закрилась у своїй кімнаті, бо сил пояснювати своє рішення більше не залишалось. Нишком я розчула розмову батьків. Вони говорили про те, що треба знайти для мене хорошого лікаря і бажано в іншому місті. І я заснула.

Наступного дня на прохання батьків я збирала свої речі у лікарню. Все, як вони казали вчора, ми поїдемо в інше місто. Я без жодних сумнівів сіла в машину. За кермом сидів батько Івана.

– Дорогою ми ще зупинимось в селі, треба дещо забрати, – попередив той.

А потім ми зупинилися поруч з будинком. Мати відібрала в мене телефон і заявила, що я житиму тут поки не народиться дитина. Разом зі мною жили батьки Івана, оскільки вони були пенсійного віку, то могли залишатися там.

Під постійним контролем та спостереженнями тривали наступні 8 місяців мого життя. Я мало не впала у депресію через це. Я благала відпустити мене, а вони тільки заспокоювали мене, пояснюючи, що треба берегти нерви і дитину.

Перейми почалися раптово. На щастя батько Івана встиг відвезти мене до роддому, інакше б дитина народилась прямо в машині.

Коли на мої груди поклали дитину я розридалася. Я тоді вперше зрозуміла свою грубу помилку, як я взагалі могла відмовитися від цієї крихітної дівчинки? Я безмежно дякувала усім, хто переконав не робити те, що тоді запланувала.

А після виписки вдома на мене чекав Іван. Він зробив мені пропозицію і ми побралися. Усі разом ми жили в моїх батьків. Донечка стала справжнім щастям для всієї родини. Батьки дякували, що я не передумала вберегти дитині життя.

Зараз я є волонтером. Я пояснюю таким же дівчатам які опинилися в схожій ситуації про те, що діти заслуговують на життя попри все. Моя історія справді дивує усіх, хто її почує.

Зараз я щаслива мати, дружина і до того ж навчаюся в омріяному вузі на заочній формі. Я вагітна вдруге, а Іван жартує чи не потрібно мене знову відправляти у той будинок, де я виношувала нашу Настусю.

Якби не підтримка моїх близьких, я б назавжди жила з гріхом та жаліла решту свого життя. Дякую їм за терпіння та наполегливість!

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]

Напишіть нам в коментарях у Facebook!